Маргарет Мадзантіні - Не йди

За вікном почало світати. На обличчі Італії був повний спокій. Я відчував себе сильним, Анджело, просто неочікувано сильним. Цю сцену я вже бачив, не знаю де, може, уві сні. Я вже її переживав і, можливо, очікував. Наша зустріч була запланована. І мені здалося, що вона нарешті увійшла в моє життя. Страх крові, який у мене був у дитинстві, надріз, та мить, коли вже надрізане тіло ще не кровить… можливо, це й була вона. Вона була в цьому надрізі. Кров, якої я боявся, була її кров, так само, як я боявся її кохання. Вона вже була. Той, Анджело, хто тебе кохає, є завжди, він є ще до того, як познайомився з тобою, до того, як з’явилася ти. Тепер я не боявся. Раптове тепло ввійшло в мене, палке й благодатне сонце засяяло тільки для мене.

– Скальпель.

Я взяв інструмент, стиснув його й приклав до її тіла. Я тебе кохаю, думав я, кохаю твої вуха, твою шию, твоє серце. І став різати. Я почув, як відкривається її тіло, і став чекати на кров.

Потім почалася моя робота. Кров залила внутрішні органи, які на відкритій частині вже мали темний колір, ознаку некрозу. Я відсунув кишку. Матка була сірою, а труби збільшеними, гній був усюди, великий гнійний мішок утворився в Дугласовому просторі[18]. Я одразу ж, Анджело, подумав про аборт. Ця інфекція була спричинена якимось травматичним втручанням. І все ж таки я не міг зрозуміти, адже в разі септичного аборту вмирають дуже швидко. Напевно, після цього їй робили ще вишкрібання, теж не ясно. І після цього вона якось дибала з інфекцією всередині. Я поводив очима, ступив крок назад. Тепер додалася ще й ця думка… Озирнувся навколо себе, хлопчина з обличчям-трапецією із жахом дивився на мене, та й у медсестри було перекошене обличчя, а на чолі виднілися плями крові. Я подивився на маленьке обличчя Італії із заплющеними очима, воно було блідим, як віск, і зеленаве від тканини, якою я вкрив її груди. Саме тоді я попросив Бога допомогти мені. Я підняв руки в закривавлених рукавичках, стиснуті в кулаки. Я боротимуся, я не відпущу її, і я хотів, щоб Він це знав.

Я витампонував кровотечу, видалив гній, зробив малу резекцію[19] кишечника. І лише в самому кінці зайнявся маткою. Процес зайшов дуже далеко, інфекція поширилася, я не міг ризикувати. Я видалив цю сіру матку, де, напевно, була наша дитина. Я більше не підводив очей, Анджело, лише іноді, коли мені був потрібен новий інструмент, поглядав праворуч, на руки чорноволосої медсестри, котра ніколи не знала, який інструмент мені подавати. В операційній було чути лише звук моїх рук у тілі Італії. Звук від ковзких, липких і напружених пальців під час операції. Але наприкінці операції я став оптимістом, сповненим віри. Я тремтів, і від мене тхнуло потом. Світлий день увійшов крізь вікно, навколо мене з’явилося нове світло, що заповнило операційну. З медсестри теж лив піт від утоми та спеки. У приміщенні було нестерпно задушливо, але я помітив це лише зараз. Я зашивав Італії очеревину, і від спеки в мене злипалося волосся й пучки пальців. Діаграма її серцебиття мала нормальний вигляд. Я зашивав її тіло, як квапливий кравець, який закінчує останні стібки на сукні нареченої. Ніч промайнула. Зараз я нарешті всядуся на стілець, що стоїть у мене за спиною. Я вже два дні не приймав душ й не голився, проте вважав себе ангелом. Я заплющу очі й притулю голову до стіни, як герой кінострічки.

І все ж таки вона померла. Дві години по тому життя відлетіло від неї. Я був поряд із нею, вона відійшла від наркозу. Я перевіз її в іншу палату на тому ж поверсі. Там, поряд з її ліжком, було ще одне вільне. Італія відійшла від наркозу саме тоді, коли я стояв перед вікном, що виходило прямо на вулицю. Я оглядав краєвид, якого не побачив минулої ночі і який зараз вимальовувався при сонячному світлі. Ця місцина була пласкою й глинистою. На великому рекламному щиті ковбой скакав верхи на банці пива. Це кордон, подумав я. Так, тут усе було схоже на прикордонну зону. Сама будівля, у якій містилася лікарня, мала вигляд крихкий і бюрократичний, як у митниці. Я говорив собі, що кожна історія кохання потребує випробувань. Проїхала машина, маленька червона малолітражка, проїхала без шуму. Сонце було вже високо в небі. Невдовзі знову почнеться літо. І я всміхнувся.

Італія щось промурмотіла, і я повернувся. Сонце світило їй прямо у вічі, і її сірі райдужки здавалися вкритими сріблястою лускою.

– Пити, – прошепотіла вона. – Хочу пити.

На малесенькій тумбочці стояла пляшка з водою, яку для мене принесла медсестра, я її майже спорожнив одним духом. Операція тривала майже шість годин, і після неї в роті стало сухо, немов у пустелі. Тепер води залишилося справді обмаль, лише на денці зеленої скляної пляшечки. Я вилив трошки на носову хусточку, яку дістав з кишені, і промочив її сухі, потріскані губи. Вона широко відкрила рот, немов зголодніле пташеня:

– Ще…

Я знову намочив хусточку й поклав їй між губами, і вона її висмоктала. Усе відбулося за кілька хвилин, раптом вона відірвала від подушки голову й вигнула шию назад. Італія заговорила якимось чужим голосом:

– Що зі мною?

Здавалося, вона говорила ні до кого, а можливо, зверталася до самої себе, побачивши себе в далечині своєю повною копією, яка танцювала в неї над головою, десь під стелею. Я став прямо в неї перед очима, зіпершись руками на ліжко.