Маргарет Мадзантіні - Не йди

Куди ти збираєшся, маленька зів’яла суріпко, бездиханна жабко? Куди ти маєш намір піти? Я спирався кулаками, напруживши руки, щоб не впасти на неї. Я заступав їй поле зору. Я стояв у тіні, а на неї падало світло. Вона вже була в іншому світі. Зіниці були повернуті вгору, вона щось шукала, якесь місце для себе, і металася не в змозі дістатися туди.

– Що зі мною? – знову запитала ледве чутним голосом, здавалося, що вона зверталася до когось, хто чекає на неї там, угорі, на цій низькій стелі, трішки освітленій сонцем.

Я погладив її обличчя, щелепи в неї були неприродно напружені. На підборідді випнулися сині вени, шия була тверда й прозора, як пергаментний ліхтар на вітрі. Скільки разів я бачив її такою! Коли ми кохалися, вона раптом відхиляла голову назад, до стіни, витягуючи свою шию, яка ставала довгою й худорлявою, і шукала своє особливе місце в темряві. Вона стискала повіки, роздувала ніздрі, немов принюхувалася. Насичений аромат щастя, якого в неї ніколи не буде, яке вона так відчайдушно шукала на цій вкритій потом подушці. Я ще раз спробував заволодіти її поглядом, але її підборіддя висковзнуло з моєї спітнілої долоні.

– Кохана…

Італія глибоко вдихнула, груди в неї здійнялися, потім опустилися, і при цьому видиху все її тіло стискалося, немовби зменшувалося. Тоді подивилася на мене, але я не був впевненим, що вона мене бачила. Поворушила губами, видихаючи останнє слово:

– Неси мене.

І не сказала мені куди. Вона, не рухаючись, лежала на подушці, уже нежива, але ще не в іншому світі, затримавшись в тому місці, яке передує смерті. Обличчя в неї витягнулося, воно вже не було напруженим й дивилося вгору, туди, де хтось на неї чекав, де немає ані смутку, ані втоми. Її останнім подихом був легкий стогін полегшення. Так вона, Анджело, знайшла свій шлях у небо.

Не йди.

Я побачив, як моя слина крапає на неї, у мене набрався повний рот слини. Я не відпускав її ані очима, ані подихом. Я продовжував дихати просто на неї. Я нахилявся до неї все ближче, ближче й уже майже торкався її, мабуть, я сподівався врятувати її своїм диханням. Моє змарніле обличчя нависало над нею… Я відчув, як із неї вирвалася якась легка сила, неначе пара, що піднімається над водою. Я вже не збирався якось допомогти їй, я просто забув, що я лікар. Я дивився на неї, як дивляться на диво, не заплющуючи затуманених очей, я дивився на неї, як за декілька годин до того дивився на твоє народження. Так я й відпустив її в інший світ. Я дав її останньому подиху злетіти з її уст, і вітерець цього подиху долетів до моїх брів. А вона втекла звідти, стеля немовби висмоктала її. Я інстинктивно підвів очі, шукаючи її. І тоді я побачив його, Анджело, я побачив нашого з нею сина. Його обличчя лише на мить з’явилося переді мною. Воно не було вродливим, було таким же худорлявим й суворим, як і в його матері. Цей маленький сучий син прийшов по неї.

І там, на стелі, де з’явилося його обличчя, залишилася тріщина на штукатурці разом із вологою плямою, що була так схожа на нього. Я притулився до того, що він мені залишив, того нерухомого, але ще теплого тіла, узяв її за руку й не відпускав. Добре, іди, Суріпко, іди туди, де життя вже не зможе тебе поранити, іди своєю нерівною, як у собаки, ходою. І сподіваймося, що там, нагорі, справді є щось, якийсь саван, якесь крило, позаяк чорна сторона забуття була б надто несправедливим кінцем для тебе.

У палаті стояли стільці, ліки, якесь обладнання… я почав копати все, що було під ногами. Потім подивився на свої долоні. Вони були ще й досі білими після довгого перебування під латексом хірургічних рукавичок, я стиснув кулаки, стиснув усю свою безпорадність і кинувся з кулаками на стіну. Я лупцював по стіні з надзвичайною люттю, аж доки шкіра на суглобах не порепалась і не вкрилася кров’ю і я не побачив свої білі кісточки. Я припинив лупцювати лише, коли хтось увійшов у палату. Прийшло багато людей, і один чоловік зупинив мене, заламавши мені руки за спину.

Пізніше мені перебинтовували руки, я при цьому сидів на каталці, дивлячись на свої рани без жодної емоції, неначе вони були не на моїх кісточках. Я не відчував болю, а тільки думав про те, що я зробив. Я пішов і вмився, потім підставив шию під кран, сходив у туалет, запхнув сорочку в штани своїми пораненими руками, і тепер я стояв там з мокрим волоссям, зачесаним назад.

Руки мені перебинтовувала дівчина з пасмом рудого волосся, яке спадало їй на чоло. Приїхав судовий медик, заповнив необхідні форми й поїхав геть. Її ще не переодягнули, а зробити це було потрібно, її одяг був у багажнику мого автомобіля. Я не був її чоловіком, не був родичем, я був ніким. У дівчини, яка накладала мені бинти, були такі ж права на тіло Італії, як і в мене, не більше й не менше. Вона підвела голову, завела за вуха волосся, що закривало їй обличчя. Я подякував їй і зліз з каталки.

Я увійшов у кабінет головного лікаря, зателефонував від нього заступнику комісара поліції, якого прооперував за кілька років до того. Уся процедура тривала трохи менше години. З найближчої казарми приїхав доброзичливий сержант-карабінер. Він знайшов представника родини Італії в особі її двоюрідної сестри. Жінка не висловила жодного заперечення щодо того, щоб я зайнявся тілом, вона, навпаки, здавалося, зраділа, коли я запевнив, що візьму на себе всі витрати на похорон Італії.

Ми стояли в коридорі, коли він подивився на мої забинтовані руки.