Ірина Тетера - Київ — New York

— Не смій повертатися до нього. Можеш жити, як тобі заманеться, але його в цьому житті не буде. Інакше нарікай на себе.

І це не було порожніми словами. Через півроку я закрила галерею й переїхала жити в Нью-Йорк, місто своєї мрії. Я зняла квартирку аж під дахом хмарочоса. З балконом, що виходить на цей самий дах. І вирощувала в горщиках фіолетову гортензію. Живопис я закинула.

Одного разу в ранковій газеті вийшло повідомлення про те, що школа Кейт згоріла. Вдалося врятувати деякі картини, але більшість перетворилася на попіл. У списку згорілих було й моє «Вікно». Увечері зателефонував Олег.

— Ти тепер у Нью-Йорку? Так от, це було попередження.

Я поклала слухавку, а вранці наступного дня перевела всі гроші зі свого рахунку на рахунок Кейт, попросивши в банку, щоби транзакція залишилася анонімною.

Щонеділі я їздила в передмістя. Спочатку на електричці, а потім ще кілька зупинок на автобусі. Я йшла вузькою вуличкою з будинками, схожими один на інший. Лише один відрізнявся. Він був білий, з дерев’яним парканом і терасою. Із зеленим газоном по периметру. Я завжди зупинялася метрів за двадцять до нього й милувалася Джастіном, який порався в саду.

Він змінився. Скроні посивіли, а рухи стали такими, наче завдавали йому незручності. Але він залишився чоловіком, котрого я кохала. Я бачила мольберт на його терасі, але він ніколи не малював. І ніколи не помічав мене. Ближче я не підходила, просто не маючи права на цю зустріч.

Іноді його сад був порожнім, і я не могла дочекатися наступних вихідних, аби переконатися, що з ним усе гаразд. Іноді мені доводилося бачити, як він влаштовувався за столом з ноутбуком в руках, і тоді я поверталася раніше, щоби перевірити свою пошту, але листи були не для мене. Ще до розлучення з Олегом я припинила спілкування з Полом і Кейт, і вони нічого не знали про мій переїзд, бо, напевне, розповіли б йому. Але понад усе я мала знати, що йому нічого не загрожує.

Вероніка часто відвідувала мене. Відразу після закінчення інституту вона переїхала жити до Парижа, де їй запропонували роботу дизайнера у великій будівельній компанії. Спочатку вона приїжджала сама. Потім із чоловіком і сином. Вона назвала його Джастіном. Я дуже просила її про це. Напевно, я була поганою бабусею. Трохи відчуженою й літаючою в хмарах. І моя дочка завжди казала, що за мною потрібен ретельніший нагляд, ніж за її сином.

Я маю зізнатися, що помилялася. Кохання вічне. Воно завжди залишалося зі мною.

У тумбочці біля мого ліжка лежала смішна фігурка гномика, значок із Метрополітену й засушена ромашка. Я до останнього подиху пам’ятала смак його губ і запах його тіла. Я зігрівалася його теплом холодними зимовими ночами. І знала напам’ять кожен рядок з усіх його листів. Я помилилася, зруйнувавши життя найближчих мені людей. Зробивши їх нещасними. Не повіривши самій собі.

А вчора мене не стало. Я ніколи не уявляла, якою буває смерть. Я не була особливо релігійною та забобонною. Це був звичайний день. Потерпаючи від звичного безсоння, десь опівночі я відчула сильний головний біль. Я випила склянку теплого молока й лягла в ліжко. Тоді я побачила світло. Я заплющила очі, але воно не зникло. Воно наближалося, змушуючи мене мружитися, і за якусь мить я опинилася в білій порожній кімнаті. Біль зник. Я розчинилася в стані невагомості, почуваючись прозорою. Навпроти мене стояв чоловік у чорному костюмі.

— Хто ви? — Мій голос був незвично дзвінким.

— Я янгол.

— Отже, все скінчено? — Я подивилася на нього.

— Так. — Він узяв мене за руку, але я не відчула дотику. — Скажи, що було найкращим у твоєму житті?

— Джастін, — всміхнулася я.

— Я знав це. — Янгол провів тильним боком долоні по моєму обличчю. Знизу вгору.

— Дякую. — Я ще раз усміхнулася йому.

— Ти боїшся смерті?

— Я боюся, що більше не побачу його.

— Не бійся. Все ще попереду. Я обіцяю.

Ідучи за ним по світлих коридорах нескінченності, я думала лише про те, що тоненька невидима ниточка, натягнута між мною та Джастіном, виявилася набагато міцнішою за ціле життя. А отже, дива трапляються...

Мене звуть Джастін Френк Робертсон. Але мені подобається просто Джастін. Сьогодні в мене ювілей. Мені виповнюється шістдесят, хоч, ніде правди діти, виглядаю я набагато старшим. Може, тому, що на моєму обличчі кожне переживання викарбувалося зморшкою. Ні, не подумайте, я не скаржуся на своє життя. І навіть навпаки, я вдячний Богу за ті події, які випали на мою долю.

Я сиджу на дерев’яній терасі свого будинку. Уже тридцять вісім років кожні два роки я фарбую фасад у білий колір. По периметру моєї невеликої ділянки посіяна трава для гольфу — мені подобається її жива пружність. У правому кутку — напівкругла клумба з ромашками. Це пам’ятник моєму минулому. Хоча, звісно, пам’ятники зводять як нагадування про колишні події, а я й так ні на хвилину не забуваю про найважливіші дні мого життя. За будинком декілька фруктових дерев і ще пара клумб із дикими трояндами. Я сам займаюся своїм садом, зазвичай по неділях. Чи є щось краще, ніж запах свіжоскошеної трави й букета квітів, які виросли на твоїх очах?