Роджер Желязни - Володар Світла

я притримував у запасі для самого Міста Небесного, будуть нацьковані на моїх ворогів, коли вони прийдуть боронити приречений Кілбар.

— Вони теж матимуть могутню зброю.

— Отже, результат нашої зустрічі не буде, далебі, ні в їхній руці, ні в моїй.

— Є спосіб ще трохи схилити терези, Ренфрю.

— Он як? Що ще ти замислив?

— Багато хто з напівбогів незадоволений становищем у Місті. Вони хотіли тривалої війни проти акселераціонізму й послідовників Татхаґати. Їх розчарувало те, що цього не сталося після Прагну. Крім того, владаря Індру відкликано зі східного континенту, де він саме воював проти відьом. Індру можна було б намовити на схвальне ставлення до настроїв напівбогів, а з ним же будуть підлеглі, допіру розпалені іншою війною.

Ганеша поправив плащ.

— Кажи далі, — звелів Нірріті.

— Може статися так, — вів далі Ґанеша, — що вони, прийшовши до Кілбара, за нього не битимуться.

— Зрозуміло. Ну, а тобі що з цього за зиск, Ґанешо?

— Задоволення.

— І нічого більше?

— Хотів би я, щоб колись ти згадав цей мій візит.

— Хай буде так. Я не забуду, й опісля ти дістанеш від мене винагороду... Сторожо!

Запону намету відгорнули, і знову ввійшов той, котрий привів був Ґанешу.

— Супроводь цього чоловіка, куди він захоче, і відпусти живим і здоровим, — наказав Нірріті.

— Невже ти йому повіриш? — спитав Ольвеґґ, коли той уже пішов.

— Так, — мовив Нірріті, — але срібняки такому я б виплатив опісля.

Локапали засіли на раду в Семовому покої хайпурського Палацу Ками. Присутні були також Тек і Ратрі.

— Тарака каже, що Нірріті не пристав на наші умови.

— Добре, — сказав Яма. — Я наполовину боявся, що він погодиться.

— А вранці вони нападуть на Лананду. Тарака вважає, що місто вони візьмуть. Це буде трохи тяжче, ніж із Магартхою, але він певний: вони переможуть. Я теж цього певен.

— І я.

— І я.

— Потому він піде на це місто, Хайпур. Відтак на Кілбар, відтак на Гамсу, відтак на Ґаятрі. Він знає, що десь на цьому шляху боги завдадуть удару.

— Звісно.

— Тож ми між двох вогнів і маємо кілька варіантів. Домовитися з Нірріті ми не змогли. Як гадаєте, із Небесами — зможемо?

— Ні! — гаркнув Яма, гупнувши кулаком по столі. — Та на котрому ж ти боці, Семе?

— На боці акселерації. Якщо її можна досягти переговорами, а не марним кровопролиттям, то й ліпше.

— Я радше з Нірріті домовлятимусь, ніж із Небесами!

— Тоді голосуймо, як-от щодо того звернення до Нірріті.

— Ага, і тобі вистачить одного «за», щоб виграти.

— Саме на таких умовах я ввійшов до складу локапалів. Ви попросили вас очолити, тож мені потрібен вирішальний голос. Утім, дозвольте-но пояснити мої резони, перш ніж ми перейдемо до голосування.

— Ну гаразд, кажи!

— За останні роки ставлення Небес до ідеї акселерації стало, як я розумію, значно ліберальнішим. Офіційно позиція не змінювалася, але й жодних заходів проти акселераціонізму не вжито — припускаю, через прочуханку, якої вони дістали під Прагну. Чи правду я кажу?

— У загальних рисах, — відповів Кубера.

— Здається, вони постановили: надто втратно буде вживати таких заходів щоразу, коли осоружна наука про себе знов заявлятиме. Проти них у тій битві бився народ, люди. Проти Небес. А люди, на відміну від нас, мають сім’ї, мають зв’язки, що їх послаблюють, та й мусять пильнувати бездоганність своїх кармописів, якщо бажають переродитися. Попри це, вони билися. Отож Небеса за останні роки схилилися до більшої поблажливості. А що така ситуація вже склалася фактично, вони нічого не втратять, визнавши її. Власне, вони можуть подати це собі на користь — як ласкавий жест божественного милосердя. Гадаю, вони підуть на поступки, на які не пішов Нірріті...

— Я хочу побачити падіння Небес, — заявив Яма.

— Авжеж. І я також. Але пометикуй. Навіть як зважити тільки на те, що ти дав людству за останні півстоліття, чи довго ще Небеса втримають цей світ під своєю рукою? Небеса впали того дня під Прагну. Ще покоління, хай два, і вони вже не матимуть влади над смертними. А ця битва з Нірріті завдасть їм ще більшої шкоди, навіть якщо вони переможуть. Дамо ж їм ще кілька років занепадницької пишноти. Із кожним циклом вони стають усе немічніші. Вершину вже пройдено. Почався спад.

Яма закурив цигарку.

— Ти що, бажаєш, щоб хтось убив за тебе Брахму? — спитав Сем.

Яма помовчав, затягнувся цигаркою та видихнув дим. Відтак мовив:

— Можливо. Може, і так. Не знаю. Не хочу про це думати. Утім, це, либонь, правда.

— Хочеш, гарантую, що Брахма загине?

— Ні! Спробуєш — вб’ю!

— Отже, ти й сам точно не знаєш, чого хочеш для Брахми: смерті чи життя. Може, це тому, що ти водночас кохаєш і ненавидиш. Ти, Ямо, став старий, не побувши молодим, і за своє життя любив тільки її одну. Чи не так?

— Так.

— Тоді я не підкажу, як розв’язати твої особисті труднощі, але в цьому ти повинен відмежуватися від нагальної проблеми.

— Добре, Сіддгартхо. Голосую за те, щоб зупинити Нірріті тут, у Хайпурі — якщо Небеса нас підтримають.

— Чи має хтось заперечення?

За відповідь правила тиша.

— Отже, рушаймо до Храму, захопімо комунікатор.

Яма загасив цигарку.

— Але я з Брахмою не говоритиму, — заявив він.

— Балаканину беру на себе, — пообіцяв Сем.

У Саду пурпурового лотоса дзенькнула ілі, п’ята нота арфи.

Увімкнувши екран у своєму павільйоні, Брахма побачив чоловіка в синьо-зеленому земельському тюрбані.

— Де жрець? — спитав Брахма.

— Зв’язаний зовні. Але якщо хочеш почути молитву чи дві, я можу його притягти...

— Хто ти, що смієш носити тюрбан Перших і входити в Храм озброєним?

— Маю дивне відчуття, буцім зі мною таке вже було, — сказав чоловік.

— Відповідай на запитання!

— Хочеш зупинити Нірріті, владарко? Чи, може, віддаси йому всі ці міста вздовж річки?

— Випробовуєш терпець Небес, смертний? Живий ти із Храму не вийдеш.

— Твої погрози смерті — пустий звук для вождя локапалів, Калі.

— Локапалів більше нема, і вождя в них не було.

— Він перед тобою, Дурґо.

— Ямо? Це ти?

— Ні, але він тут зі мною, як