Джеймс Хедлі Чейз - Покладіть її серед лілій

— Хіба тобі не краще самому зустрітися з Міффліном?

— У нас нема на це часу. Якщо Ейнона — в будинку Морін, то їй загрожує смертельна небезпека.

Керман нахилився до мене.

— Що все це означає?

Я потріпав паперами перед його носом.

— Тут усе описане, а той дурень Міффлін не вважав за потрібне розповісти про це мені. З 1944 року Ейнона хворіла на ендокардит. Я ж казав тобі, що вони намагаються приховати якогось великого кота у мішку. Тож тепер той нарешті виліз!

— У Ейнони слабке серце? — перепитав Керман, витріщившись на мене. — Але ж ти маєш на увазі Дженет Кросбі, чи не так?

— Послухай-но опис Ейнони, — сказав я.

— Зріст: п’ять футів[34], темноволоса, очі карі, повненька. Обміркуйте почуте.

— Але це не так! Вона висока й білява! — заперечив Керман. — Про кого ти говориш?

Пола здогадалася перша.

— Це — не Ейнона Фрідлендер. То хто ж це?

— Ясна річ, що не вона! — схвильовано сказав я. — Хіба ви не розумієте? Тоді, у «Крествейз», од серцевого нападу померла саме Ейнона! А дівчина, яку тримали у санаторії Зальцера, — Дженет Кросбі!

Ми стояли біля підніжжя майже прямовисної скелі, вдивляючись у темряву. Далеко в морі палало величезне багаття, що було колись яхтою «Дрім шіп». Великий грибоподібний стовп диму завис у нічному небі.

— Видряпатися туди? — спитав Керман. — Ти що, вважаєш, ніби я мавпа?

— А про це тобі краще поговорити зі своїм батьком! — сказав я, вишкірившись у темряві. — Бо іншого шляху нема. Головний вхід заблокований подвійними воротами, через які пропущено електричний струм, а огорожа обплутана колючим дротом. Якщо маємо намір туди дістатися, то лише так.

Керман відступив на кілька кроків, щоб вивчити рельєф скелі.

— Три сотні футів — це тобі не дюйм, — сказав він, і в його голосі вчувався страх. — Боюся, що буду в захваті від кожного фута цієї милої скельки!

— Ну що ж, ходімо! Принаймні спробуймо!

Перших двадцять футів були порівняно легкими.

Великі валуни утворили біля підніжжя скелі своєрідну платформу, і туди доволі нескладно було видряпатись. Отож, ми стояли на пласкому майданчикові пліч-о-пліч, і я присвічував ліхтариком кудись у темряву. Зубчаста вершина скелі нависала над нами і, майже нагорі, випиналась, утворюючи те, що сміливо можна було назвати непрохідним бар’єром.

— Он той кавалок мені подобається найбільше, — сказав Керман, вказуючи рукою нагору. — Там, де ті вигини. Дістатися туди буде справжньою втіхою — роботонька не на життя, а на смерть.

— Можливо, все не так погано, як виглядає, — сказав я, хоча мені й самому це не дуже подобалось. — Якби ж у нас була хоча б мотузка....

— Якби у нас була мотузка, я спокійно пішов би в якесь відлюдне місце й радо би на ній удавився, — похмуро озвався Керман. — І цим зекономив би купу часу та уберігся б од важкої роботи.

— Замовкни, закінчений песимісте! — гостро урвав його я і почав дряпатися на скелю. На ній намацував підходящі виступи — опори для рук, і якби вона не була така прямовисна, то не так уже й важко було б туди вилізти. Але, так чи інакше, я усвідомлював, що один невдалий рух — і це буде кінець і сходженню, і мені. Я каменем упаду вниз — не буде жодного сповзання чи спроб ухопитися за щось руками.

Коли я піднявся приблизно на п’ятдесят футів, то зупинився, щоб перевести дух. Не міг змусити себе поглянути вниз. Найменша спроба відірвати голову від скелі призведе до порушення рівноваги, і я неодмінно впаду.

— Ну, як ти? — задихаючись, спитав я, притискаючись до скелі та дивлячись у всіяне зірками небо.

— Твоїми молитвами! — простогнав Керман. — Сам дивуюся, що досі живий. Як ти гадаєш — це справді небезпечно, чи я лише себе «накручую»?

Схопившись за черговий виступ скелі, я піднявся ще на кілька футів.

— Це небезпечно, лише коли ти падаєш сам: тоді це фатально, — заспокоїв я його.

Ми продовжували сходження. Одного разу я почув звук каменя, що покотився вниз, і Керман гарячково хапнув ротом повітря. Моє волосся стало сторч.

— Уважніше з цими камінцями, — важко дихаючи, видушив із себе він. — Один з них залишився у мене в руці.

— Буду обачним.

Пройшовши чверть шляху, я несподівано опинився перед рівним майданчиком. Видряпався на нього і притулився спиною до скелі, намагаючись відсапатися. Холодний піт стікав потилицею на спину. Якби я знав, що все буде аж так погано, то краще спробував би проникнути крізь ворота. Але тепер уже пізно щось змінювати. Я ще міг видряпатися нагору, однак аж ніяк — спуститися.

На майданчику до мене приєднався Керман. Його обличчя лисніло від поту, а ноги тремтіли.

— Це мені геть відбило охоту до походів у гори, — випалив він. — Й одного разу вистачило, щоби зрозуміти: це далеко не втіха. Як гадаєш, ми подолаємо той вигин?

— Мусимо це зробити, — сказав я, вдивляючись у темряву. — Іншого виходу в нас просто нема. Подумай лише про спуск!

Я знову спрямував промінь ліхтарика на