Камі Гарсія - Чарівні створіння

від нас, щоб ми її не знайшли? Можливо, той, хто знався на її силі краще за решту. Женев’єва.

«Ліно, здається, я знаю, де книга».

Спочатку була тиша, але потім Лінині думки дістались моїх.

«Ти про що?»

«„Книга місяців". Я гадаю, вона у Женев’єви».

«Женев’єва померла».

«Я знаю».

«То про що ти, Ітане?»

«Думаю, ти здогадалася».

До столу пришкандибав нещасний Гарлон Джеймс — його лапа й досі була в гіпсі. Тітка Мерсі заходилася діставати для нього з коробки цукерки в чорному шоколаді.

— Мерсі, не годуй собаку солодким! Ти його вб’єш! Я бачила це в шоу Опри. Це вони про шоколад казали чи… про цибульний соус?..

— Ітане, лишити тобі іриски? — запитала тітка Мерсі. — Ітане?

Я вже її не чув. Я міркував, як розкопати могилу.

7. XII

Грабарі

Так вирішила Ліна. Сьогодні був день народження тітки Дел, і в останню хвилину Ліна запропонувала влаштувати у Рейвенвуді сімейне свято. Також вона вирішила запросити Амму, хоча й знала, що Амма погодиться переступити поріг Рейвенвуду хіба що за небесного втручання. Не знаю, що вони не поділили з Мейконом, але на нього Амма реагувала ненабагато краще, ніж на медальйон. І так само, як від медальйона, воліла триматися подалі.

Мовчун Редлі прибіг до нас удень, тримаючи в зубах списаний каліграфічним почерком сувій. Хоча це було всього лиш запрошення, Амма його навіть пальцем не торкнулася, та й мене відпускати не хотіла. Слава Богу, вона не бачила, як я потім сідав у катафалк із маминою старою садовою лопатою, бо це була б справжня ядерна війна.

Я шукав будь-якої нагоди втекти з дому, навіть задля розграбування гробниць. Після Дня подяки батько знову замкнувся в кабінеті, а відтоді як Мейкон і Амма застукали нас у Lunae Libri, я повсюди наражався на її пильне й прискіпливе око.

Нам з Ліною заборонили повертатися до Lunae Libri, принаймні протягом наступних шістдесяти вісьмох днів. Мейкон і Амма, очевидячки, не хотіли, щоб ми відкопали ще якусь інформацію, котрою не планували з нами ділитися.

— Після одинадцятого лютого робитимеш усе, що заманеться, — гиркала Амма, — а доти роби те, що роблять усі твої ровесники: дивися телевізор, слухай музику і тримайся подалі від усіх тих книжок.

Мама розсміялася б, дізнавшись, що мені забороняють читати книжки. Щось у нас зовсім кепські справи.

«А в мене, Ітане, ще гірше. Мовчун тепер спить біля мого ліжка».

«Як на мене, це ще й нічого».

«Він чекає на мене біля дверей у ванну кімнату».

«Що ж, Мейкон є Мейкон».

«Це схоже на домашній арешт».

Це й був арешт, і ми обоє про це знали.

Ми мусили знайти «Книгу місяців», а вона мала бути у Женев’єви. Скоріше за все, Женев’єву поховали в Ґрінбраєрі. Я пам’ятав, що біля саду на розчищеному місці сіріють якісь старі надгробки. Їх було видно з того каменя, на якому ми зазвичай сиділи, та і цей камінь виявився надгробком теж. Це було наше з Ліною місце, я величав його так подумки і ще ніколи не назвав уголос. Женев’єву мали поховати саме там, хіба що по війні вона залишила Гатлін, але ж ніхто ніколи звідси не виїздив.

Я завжди гадав, що буду першим.

Але сьогодні, коли я нарешті вибрався з дому, як мені було шукати загублену чарівну книгу, яка чи то врятує, чи то не врятує Лінине життя, яка чи то похована, чи то не похована в могилі проклятої пращурки-чародійки, яка може виявитися зовсім поряд з Рейвенвудом чи не виявитися ніде взагалі? І як зробити це так, щоб Лінин дядько не побачив мене, не зупинив та й узагалі не прикінчив ще до того, як я туди дістанусь?

Усе решта залежало від Ліни.

— Це через який такий проект з історії ви маєте йти на цвинтар уночі? — запитала тітка Дел, перечіпаючись через гілки ожини. — Ой Боже!

— Мамо, обережніше, — Ріс узяла матір попід руку, допомагаючи їй переступити кущі. Тітка Дел і вдень скрізь набивала ґулі, а що вже було казати про ніч!

— Нам потрібно скопіювати зразки надгробних зображень. Для генеалогічних досліджень.

Що ж, останнє було правдою.

— А чому саме з Женев’євиного надгробка? — підозріло запитала Ріс.

Вона подивилася на Ліну, але та одразу відвела очі. Ліна попередила мене, що не можна дозволяти Ріс дивитися тобі в обличчя. Варто лише сивілі зазирнути тобі в очі — й вона одразу зрозуміє, брешеш ти чи ні. А брехати сивілі ще важче, ніж Аммі.

— Бо це її портрет висить у холі. Було б круто обрати саме її. У нас не так-бо багато померлих родичів, щоб перебирати. Ми ж не такі, як місцеві.

Заворожлива музика з чародійського свята затихала й віддалялась, а на зміну їй прийшов шурхіт сухого листя. Ми переступили межу Ґрінбраєра. Ми наближались. Було темно, але повний місяць світив так ясно, що нам не потрібні були ліхтарі. Я згадав, що сказала Амма Мейкону на могилі пращурів: «Півмісяць для білої магії, повня — для чорної». Ми не збиралися чаклувати, але через це я не почувався у більшій безпеці.

— Сумніваюся, що Мейкон похвалив би нас за ці нічні походеньки. Ти сказала йому, куди ми пішли? — хвилювалася тітка Дел, підтягуючи вище комір-стійку мереживної блузи.

— Я сказала, що ми йдемо гуляти. А він наказав не ходити без вас.

— Не знаю, чи я зараз у формі. Чесно кажучи, вже й захекалася, — відсапувалася тітка Дел, прибираючи волосся, що вибилося з її кривуватої Гульки.

І раптом я відчув знайомий запах.

— Ми на місці.

— Фух.

Ми пройшли уздовж потрісканої кам’яної огорожі саду, де після інциденту з вікном я знайшов заплакану Ліну. Пригнувшись перед аркою з лози, я увійшов до саду. Уночі Ґрінбраєр мав зовсім інший вигляд — це був радше не куточок, звідки так хороше дивитись на небо і хмарки, а місце, де цілком могли бути поховані прокляті чародії.

«Це тут, Ітане. Вона тут. Я відчуваю».

«Я теж».

«Як гадаєш, де могила?»

Коли ми пройшли повз плиту, під якою я знайшов медальйон, за кілька метрів од неї я побачив галявину і ще один надгробок. Надгробок з розпливчастою фігурою, що сиділа на ньому.

Я почув, як Ліна затамувала подих.

«Ітане, ти бачиш її?»

«Бачу».

Женев’єва. Вона була зіткана з туману й світла — мерехтливе видіння, що з’являлося й зникало від подиху вітру. Вона матеріалізувалася лише частково, але сумнівів не залишалося. Це була Женев’єва, жінка з картини на стіні.