Емілія Бронте - Буремний Перевал

— Та ви самі наробили собі лиха своїм плачем і безтямною поведінкою.

— Я взагалі нічого тобі не зробила, — мовила його кузина. — Так чи інак, тепер ми будемо друзями. Ти ж цього хочеш? Ти б хотів, аби я іноді тебе провідувала, правда ж?

— Я вже сказав, що так, — нетерпляче відповів він. — Сідай на канапі і дай я зіпруся тобі на коліна. Так я завжди сидів із мамою. Сиди тихо й не розмовляй. Можеш лише заспівати пісню, якщо вмієш, або розказуй напам'ять яку-небудь цікаву баладу — одну з тих, яких ти обіцяла мене навчити, — або якусь історію. Але краще баладу, починай.

Катрина прочитала найдовшу, яку тільки змогла пригадати. Це заняття дуже сподобалось обом. Лінтон зажадав прослухати іншу баладу, а потім іще одну, незважаючи на мій суворий протест. Так вони тішилися, поки не пробило дванадцяту і ми не розчули на подвір'ї кроки Гортона, що прийшов пообідати.

— А завтра, Катрино, завтра ти прийдеш? — спитав Гіткліф-молодший, вхопивши її за рукав, коли вона знехотя підводилася.

— Ні,— відповіла я за неї,— ні завтра, ні позавтра.

Але вона, певно, відповіла інакше — бо його лице прояснилося, коли вона, схилившись, прошепотіла йому щось на вухо.

— Ви завтра не прийдете, міс, затямте собі! — почала я, коли ми вийшли з будинку. — Можете про це і не мріяти!

Вона лиш посміхнулась.

— О, та я вже про це подбаю, — продовжувала я. — Скажу, щоб той замок полагодили, а більше вам ніяк не втекти.

— Я можу і через мур перелізти, — розсміялася вона. — Грейндж — не тюрма, Неллі, а ти не мій наглядач. І до того ж А мені майже сімнадцять років. Я вже доросла жінка. І я впевнена, що Лінтон швидко одужає, якщо я візьмуся його доглядати. Я за нього старша, ти ж знаєш, і розумніша; в мені не так багато дитинячого, правда? І він дуже скоро почне робити те, що я захочу, — з ним можна впоратися ласкою. Коли він гарно поводиться, на нього ж просто глянути любо! Якби він був мій, я зробила б із нього таку милу дитину! Ми ніколи не будемо сваритися — справді, не будемо? — коли звикнемо одне до одного. Він тобі подобається, Неллі?

— Подобається? — вигукнула я. — Отаке плаксиве та препогане? Це щастя, що, як вважає містер Гіткліф, він не доживе до двадцяти років. Я навіть сумніваюся, чи побачить він цю весну. Та як і зараз його грець вхопить, для сім'ї то невелика втрата. Нам пощастило, що батько забрав його до себе: що більше з ним панькатися, то більше він знахабніє! Я тільки рада, що йому ніколи не стати вашим чоловіком, міс Катрине.

Дівчина спохмурніла, вислухавши ці слова. її обурило, що я так байдуже кажу про його смерть.

— Він молодший за мене, — відповіла вона по тривалому роздумі,— і мусить прожити довше! Він буде… він мусить жити, поки живу я. Він зараз такий само міцний, як і тоді, коли вперше приїхав на північ; я цього певна. Він просто застудився, як тато. Ти казала, що тато видужає,— чом би і йому не видужати?

— Ну, гаразд, — мовила я, — зрештою, це не наш клопіт. Послухайте, міс, і затямте, я свого слова тримаюсь, — якщо ви надумаєте знову піти до Буремного Перевалу, зі мною чи без мене, я все розповім містеру Лінтону, і, поки він не дозволить, ваші стосунки з кузеном не будуть поновлені.

— Вони вже поновлені,— сердито сказала Кеті.

— То будуть припинені,— відрізала я.

— Побачимо, — пролунало у відповідь. Дівчина побігла вперед, залишивши мене плентатися позаду.

Ми прийшли додому ще до обіду. Хазяїн вирішив, що ми гуляли в парку, і тому не вимагав пояснень, чого нас не було так довго. Ледве ступивши на поріг, я кинулася знімати мокрі черевики й панчохи. Але в Перевалі я надто довго просиділа у мокрому взутті, і це далося взнаки: наступного ранку я вже лежала крижем, і минуло ще три тижні, перш ніж я змогла виконувати свої обов'язки. Доти зі мною ще не траплялося такої халепи — і відтоді, дякувати Богові, також.

Моя маленька панянка була просто янголом — так вона піклувалася про мене, так розвіювала мою самотність — оте лежання було для мене справжньою карою. Воно й не диво, якщо знати мою непосидючість; та мало кому щастить зовсім не мати підстав для нарікань, як ото мені. Міс Катрина, вийшовши з кімнати містера Лінтона, з'являлася біля мого ліжка. Вона ділила свій день між нами двома, ні хвилини не гаючи на власні розваги — ні на їду, ні на навчання, ні на забавки, і була найвідданішою доглядальницею. У неї справді було золоте серце, якщо вона, так щиро люблячи батька, стільки віддавала й мені! Я сказала, що її дні були поділені між нами двома; але хазяїн лягав спати рано, а мені після шостої години, власне, нічого не було потрібно; тому вечори цілком належали їй. Бідна дитина! Я ніколи не замислювалася, що ж вона робить, сама-самісінька, після чаю. І хоч іноді, коли вона заглядала до мене сказати «на добраніч», я помічала свіжий рум'янець на її щоках і її тонкі почервонілі пальчики, я не здогадувалась, що виною цьому холодний вітер лук, а не жар від коминка у бібліотеці.

Розділ двадцять четвертий

За три тижні я змогла залишити свою кімнату і сяк-так пересуватися по дому. І першого ж вечора, коли ми знову сиділи вдвох, я попросила Катрину почитати мені вголос, бо й сама я недобачала. Ми сиділи в бібліотеці; хазяїн уже пішов спочивати. Вона погодилася на моє прохання, та наче знехотя; я вирішила, що вибрана мною книжка їй не цікава, і запропонувала почитати щось на власний вибір. Вона взяла одну зі своїх улюблених книжок і читала десь із годину. Потім посипалися питання:

— Неллі, ти не втомилася? Може, тобі краще лягти? Ти знову заслабнеш, якщо лягатимеш так пізно, Неллі.

— Ні, ні, люба, не втомилася, — щоразу відповідала я.

Побачивши мою несхитність, вона віднайшла інший спосіб показати мені, що це заняття їй не до душі. Замість питань почалися позіхання. І нарешті…

— Неллі, я втомилася.

— То годі читати, давайте так побалакаємо, — відповіла я.

Та з розмовою вийшло ще гірше: вона нудилась, і зітхала, і поглядала на свого годинника — і так до восьмої вечора, поки не пішла до своєї кімнати, зморена сном: принаймні так здавалося з її похмурого, стомленого погляду і з того, як вона терла