Джеймс Віллард Шульц - Ловець орлів

А старе пазуристе страховисько чалапало до берега. Ведмежата, зіп’явшись на задні лапи, дивилися на свою матір і, втягуючи в себе повітря, водили маленькими чорними писками, намагаючись одгадати, що мати несе в пащі. Я звично закріпляв пастку в річці не на всю довжину ланцюга, аби бобер, що піймався, не виліз на берег і не визволив себе. Без сумніву, цього разу бобер попався недавно і, тонучи, виплив на поверхню, щоб набрати повітря, а тим часом берегом ішла ведмедиця й помітила його.

Ланцюг раптом натягнувся, кілочок хитнувся, і бобер та пастка випали у ведмедиці з пащі. Вона з несподіванки гнівно заревіла і повернулася, щоб упіймати звірка.

Ведмедиця якраз стояла боком до мене, і я не міг пропустити слушної нагоди. Я прицілився нижче спини позад лопатки й спустив курок. Загримів постріл: ведмедиця заричала від болю і гніву. Я повернувся, щоб тікати, та ненароком збив із ніг сестру. Я не сподівався, що вона стоїть позад мене. Звичайно, Нітакі зойкнула, і ведмедиця почула її.

Я схопив сестру за руку, допоміг їй підвестись.

— Тікаймо! — закричав я, озирнувшись на річку.

Несамовито ревучи, трощачи під собою кущі, ведмедиця бігла просто на нас. Кров лилась із її великої, широко роззявленої пащі. «В нас ще є надія на порятунок, — подумав я. — Яскраво-червона кров тече із прострелених легенів. Виходить, я влучив у те, в що цілився, і невдовзі звірові буде кінець».

Нітакі щодуху мчала до наших коней, я не відставав од неї, але все-таки ведмедиця наздоганяла нас.

І знов мені спали на думку слова Білого Вовка: «З усіх сил захищай матір і сестру». Я круто повернув ліворуч, уповільнив біг і закричав до ведмедиці. Вона відразу облишила Нітакі й кинулась за мною, а я знову, як міг, наліг на ноги. Та відстань між нами дедалі меншала. Я випустив рушницю, розв’язав пояс, зірвав із себе ковдру, зіжмакав її і пошпурив назад. Ведмедиця, спіймавши ковдру на льоту, вп’яла в неї пазурі і зуби, а я трьома стрибками досяг молодої тополі і, мов білка, видерся вмить аж на вершечок.

Тим часом ведмедиця, лишивши мою ковдру, кинулась бігти далі, важко дихаючи і мотаючи закривавленою пащею. Та враз вона, стрибнувши, померла — просто в повітрі — і гепнула на землю. Коли я побачив, що вона, розпластавшись, лежить нерухомо, то вигукнув переможний клич.

Потім я зліз із дерева й покликав сестру:

— Іди сюди, Нітакі! Слинькорота здохла!

— А ти певен? — відгукнулась сестра.

— Авжеж. Біжи мерщій!

Ми стояли поруч і дивилися на велике страховисько, таке велике, як самка бізона. А яка величезна голова! А які маленькі очі та довгі-предовгі пазурі на передніх лапах — як моя долоня!

Пазурі були мої! Та я не міг узяти ведмежої шкури, тільки шаманам дозволялося здерти невеличкий її шматок, щоб загорнути в нього священну люльку. Чому? Ведмеді — теж люди, лише зовні трохи відрізняються від них.

Але пазурі по праву належали мені, як належить-переможцеві скальп з убитого ним ворога. Мені хотілося зробити з них для себе намисто, як доказ героїчного вчинку. Діставши з-за пояса ніж, я позрізав пазурі з обох передніх лап і загорнув їх у мою закривавлену ковдру, яку тим часом принесла Нітакі. Потім знайшов рушницю й зарядив її.

Ми спустилися до річки. Ведмежат на березі вже не було, більше ми їх і не бачили. Я зайшов у воду, висмикнув кілочок і витяг на берег пастку з бобром. Ведмедиця не зіпсувала хутра. Ми хутко здерли шкуру і знову поставили пастку. Друга та третя пастки були порожні.

Повертаючись додому, ми з Нітакі зайняли наш табун і погнали до табору. Мати вже чекала нас надворі. Коли ми з табуном наблизились до вігвама, вона гукнула батька:

— Подивися-но, як працював твій син, поки тебе не було. Це його коні — всі, окрім тих трьох, яких подарував тобі Короткий Лук.

— Не може бути! — вигукнув батько.

— Брат ловив бобрів і вимінював шкурки на коней, — пояснила сестра. — А ми допомагали йому. Щоранку ходили з ним до річки.

Батько промовчав. Він опустився на землю і, притулившись спиною до вігвама, не відводив очей од табуна.

— А ось іще одна, — сказала сестра, простягнувши йому боброву шкурку. — Ще одна шкурка — ще один кінь.

Я розв’язав ковдру і поклав її батькові до ніг.

— Я вбив велику ведмедицю. Я здійснив подвиг. Ось її пазурі. Подивись, які довгі!

Гадаєш, його потішила моя удача? Може, він засміявся? Похвалив мене? Ні! Глянув скоса на пазурі ведмедиці, відвернувся і пробурмотів:

— Усім щастить, усі задоволені, тільки я нещасний. Я бідний, дуже бідний, не маю нічого.

— Ні, тату, ти не бідний, ці коні твої… — почав я, але мати перебила мене.

Вона була сердита. Я бачив, як спалахнули гнівом її очі.

— А хто винен, що ти бідний та безталанний? — вигукнула вона. — Ти сам! Повертаймося до рідного племені, поки нас не спіткало гірше лихо!

— Ніколи! Ніколи я не повернуся до пікуні! — різко урвав її батько. — Послухай мене, дружино, і ви, діти, — провадив він далі вже лагіднішим тоном: — Ще прийде до нас щастя. Неодмінно! Ось трохи перепочину, наберуся сили і знову подамся на пошуки нашого табуна і Люльки Грому. У нас є ще один чудовий талісман — кам’яна крижинка, що притягує вогонь Сонця. Якби я тоді його не забув, то повернувся б здоровий з нашим табуном і талісманом.

Підвівшись і спираючись на руку матері, він пішов у вігвам і ліг на ложе.

Минали дні. Я не переставав ловити бобрів. Коней у нас було предосить, ми складали шкурки, аби виміняти їх згодом на товари Кі-пи. Батько багато спав, їв досхочу і невдовзі став схожий на себе. Але в негоду досі ще нила рука, яку вкусила змія.

Одного дня табірний оповісник, обходячи вігвами, повідомив, що наступного ранку плем’я знімається і вирушає до гирла річки Мараяс, де знаходиться форт Кі-пи. Почувши цю новину, батько сказав, що почувається цілком здоровим і подужає цей дводенний перехід.

Ми прибули на місце без пригод і розбили табір у долині Великої річки, неподалік від форту. Кі-па дуже зрадів нам. Він запросив до себе ватажків племені й мого батька і наділив усіх щедрими подарунками. Моя мати і Сах-кві-ах-кі стали великими приятельками і цілі дні проводили разом.

У простору залу крамниці форту напхом напхалося «череванів», бо таких гарних та різних товарів вони ще зроду не бачили. Всім хотілось