Володимир Броніславович Бєлінський - Країна Моксель, або Московія. Книга 1

царем казанським. Демонстративно наголошувалося: коли Казань увійшла до складу Московії, то й титул царя зберігся за касимовським ханом. Лише замість казанського він став величатися московським. А Іван Грозний, якщо ви не бажаєте, — залишиться зі своїм отчим титулом московського князя.

Одразу ж після зречення Івана IV від царського титулу було споряджене велике, з багатьма дарами, посольство в Крим, щоб доповісти Гіреям про ці події, все пояснити й покаятися в непорозумінні, що виникло раніше. Мовляв, Іван IV ніколи не думав заперечувати вашу царську першість у династичному роді Чингісидів.

Ось як Іван IV навчав свого посла, відправляючи до хана, через три роки після зречення (навіть через три роки і далі виправдовувався):

«… поводитися сумирно, уникати слів гострих, і якщо Хан або Вельможі його згадають про часи Калити та Царя Узбека, то не виказувати гніву, але відповідати тихо: не знаю старовини; відає її Бог і ви, Государі!» [1, том IX, с. 149].

Передостанній представник московського роду Рюриковичів чітко усвідомлював свій давній залежний родинний зв'язок з великими Чингісидами. Давня родинна залежність від Чингісидів і поховала домагання Івана IV на царський титул Візантії. Гіреї поставили Івана IV у той династичний ряд і на те місце, яке йому по праву належало. Це значно пізніше російська правляча еліта вигадала інше, намагаючись подати облуду за правду.

1577 року помер войовничий кримський хан Давлет-Гірей. На ханський престол вступив його син — Магмет-Гірей, який укотре, як і його предки, прийняв Івана IV і всю Московію у васальне підпорядкування Орді.

«Іоанн спішно відправив до нього (хана Магмет-Гірея. — В. Б.) знатного сановника, Князя Мосальського, з вітанням, з багатими дарами (даниною! — В. Б.), яких доти не знала Таврида, і з наказом доволі поблажливим: «Бити чолом Ханові; обіцяти дари (данину! — В. Б.) щорічні… поводитися сумирно…» Так прагнув Іоанн знайти сподвижника в новому ханові…» [1, том IX, с. 149].

І знайшов «сподвижника»: Московія зробила вибір на користь війни на півночі. Разом із ханськими військами Іван Грозний розгорнув нові воєнні дії в так званій Лівонії.

Нагадаю: Лівонський Орден припинив своє існування 1561 року. Його землі були розділені між Швецією, великим князівством Литовським і Данією. Звісно, Московія вела війни не з міфічним Лівонським Орденом, а з Польщею, Швецією і Великим князівством Литовським.

Уже 1577 року татарські війська подавали допомогу московським у Лівонській війні. Ясна річ, російські історики цю допомогу замовчують. Недомовки і відверта брехня є звичайним і природним явищем у російській імперській історії. Війська татар почали ходити на північ разом із військами московитів, а до московитів — із військами ростовсько-суздальських князів, починаючи з походів на Новгород Олександра Невського, який проторував туди шлях разом із кіннотою Золотої Орди, що супроводжувала татаро-монгольських чисельників. Так що Іван Грозний ці речі лише успадкував від своїх княжих предків, нічого не придумавши нового.

Послухаймо М. М. Карамзіна:

«Нарешті, вони виступили, давши час приготуватися ворогу, а Литовцям з'єднатися зі Шведами, осадили Венден і за кілька днів (21 жовтня) (1577 року. — В. Б.) побачили ворога за собою (тобто в тилу. — В. Б.)… Довго билися, мужньо; але зла кіннота Татарська у вирішальну мить зрадила нашу піхоту і втекла. Росіяни (московити. — В. Б.) не встояли, змішалися, відступили до укріплень… але перший вождь Московський, Голіцин, Окольничий Федір Шереметьев, Князь Андрій Паліцький, разом із Дяком Щелкаловим… у бездумному страху вже скакали на прудких конях до Дерпту, покинувши військо вночі нажахане, наслідком чого стала загальна втеча… Здобиччю переможців були 17 гармат, весь обоз і чимало коней Татарських…» [1, том IX, с. 152–153].

У кожній невдачі у війні російські історики звинувачували так званого «дядька»: чи ворога, що зненацька напав на «славних наших воїнів», чи союзників, які не встояли в бою, чи ще когось або щось. Московит ніколи не був винен у поразці. Такий парадокс «байкарів російської історії».

Незважаючи на татарську військову допомогу, починаючи з 1577 року, московські успіхи в Лівонській війні припинились.

У 1576 році на престол Польщі було обрано видатного полководця, угорця Стефана Баторія. Упродовж п'яти років, тобто до кінця 1581 року, він повністю вигнав московитів із балтійських земель і взяв в облогу стародавнє місто Псков.

Слід пам'ятати, що до 1581 року слов'янський етнос Пскова був цілковито знищений; поодиноких псковитян, які вижили, виловили й переселили в далекі московські (фінські) уділи. Так що цього разу протистояв військам Стефана Баторія прийшлий московський люд, оселений в слов'янській обителі московськими князями Василем III та Іваном IV.

Цікавий національний склад військ Івана Ірозного і Стефана Баторія, які брали участь у Лівонській війні. Він ще раз засвідчив, що до кінця XVI століття Московія не була слов'янською обителлю, а була заселена переважно фіно-татарським етносом. Це був початок періоду, коли, за твердженнями російських істориків, формувався «великоросійський» народ як такий.

Процитуємо все того ж М. М. Карамзіна:

«… Іоанн… на спільній раді Бояр і Духовенства оголосив, що настав час великого кровопролиття; що він… іде… на землю Німецьку і Литовську; повів усі полки на захід;… крім Росіян (московитів. — В. Б.), Князі Черкеські, Шевкальські, Мордовські, Ногайські, Царевичі й Мурзи древньої Золотої Орди, Казанський, Астраханський день і ніч ішли до Ільменю й Пейпусу» [1, том IX, с. 155–156].

Таким був склад московських військ 1577 року. Кожен із князів і мурз давніх татаро-монгольських родів, що осіли в Московії, вів військові з'єднання й дружини. Слід також пам'ятати, що в довгому переліку Іванових військ відсутні багато інших татарських назв, наприклад, не згадані війська касимовських і тульських татар, які дислокувалися неподалік від Москви. Звертаю увагу читачів на ще два істотні моменти, відображені у цій цитаті.

Перше: як бачимо, у військових радах московитів завжди брали участь ієрархи Російської православної церкви, благословляючи й заохочуючи військові завоювання, пролиття крові, грабунок чужого майна й жорстокий розбій. Читачі не знайдуть у М. М. Карамзіна фактів осуду російською церквою розбійних захоплень чужих земель і чужого майна. Навпаки, церква завжди вимагала свою частку із захопленого чужого добра й чужих земель. Російська православна церква до середини ХУЛІ століття була єдиною в Європі, яка у своїх володіннях мала рабів-кріпаків. Із цього кожному має бути зрозумілий рівень культури і християнської моралі в цій церкві на ту пору.

Друге: в часи Івана Грозного й пізніше московити виразно уявляли собі, що на берегах Балтійського моря нема «землі російської». Іван IV оголосив «час великого кровопролиття» в «землі Німецькій та Литовській».

А ось національний склад військ Баторія: «Військо Стефаново… складалося з…