Юрій Володимирович Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

– Марс завжди на боці хоробрих, князю! – насмішливо сказав Вишневецький. Він поки ще сподівався на підтримку Конєцпольського, але той лише щось невиразно мугикнув і замовк. Вочевидь, сину покійного коронного гетьмана теж була не до вподоби можливість розпочинати бойові дії без належним чином побудованого табору. Розбіжність у поглядах і діях верхівки польського війська робилась усе більш поглибленою.

Після обіду шляхта, котра вважала для себе принизливим тримати в руках замість зброї шанцевий реманент, почала герці з охочими від козацького табору. До цього, окрім іншого, її спонукали насмішливі крики і свист козаків, які відверто глузували з поляків – вони знаходили найдошкульніші слова, описуючи борсання коронного війська в баговинні і марні спроби побудувати табір. Один за одним виїздили на берег Пиляви перед греблею польські лицарі, гордовито випинали груди і шипіли у відповідь на кепкування козаків, обзиваючи тих «хлопами» і «схизматичним бидлом». Скоро закипіли й перші бої. Де один на один, а де й цілими загонами схрещували бойову крицю бундючні польські пани з відчайдухами-запорожцями і кращими з-поміж рубак реєстрового війська. Летіли гарячі коні, дзвеніли шаблі і вигукували в гарячці бою лиховісні хрипкі голоси. Значна частина козацького табору піднялася на окопи, аби не пропустити видовища, до якого завжди були ласі в козацькому колі. Зійшов на вогку глину валу навіть сам гетьман. Мовчки стояв він, оточений почтом генеральної старшини – трохи позаду гетьмана, покусуючи билинку, завмер генеральний обозний Іван Чорнота, поряд з ним, застромивши великі пальці рук за шовковий очкур, генеральний суддя Семен Бреус, трохи поодаль, посмоктуючи люльки, генеральний писар Іван Виговський і генеральний осавул Михайло Лученко. За їхніми спинами завмерли десяток гетьманських джур. Хмельницький деякий час мовчки спостерігав за герцями, після чого мовив бадьорим голосом, звертаючись до старшини:

– А славна втіха панам-молодцям, чи не так, вельможні?

Старшини погоджуючись закивали головами.

– Дарма що ляхи вихваляються своїми лицарськими здібностями. Я от так скажу, що добрий козак ніколи не був гіршим у двобої за ляха, хоч би там його й англійські учителі фехтуванню навчали. Тому що кращої школи фехтування, аніж на Січі-матінці я не знаю! – чистим баритоном відповів моложавий і стрункий Чорнота.

– Але й польські лицарі варті багато, – не погодився з обозним Виговський. – Крім того, судження про англійських учителів – хибна думка подвійно. Варшавська школа нічим не гірша за англійську і навіть німецьку. Я, звичайно, не принижую майстерності січового лицарства, але…

– Але пан Виговський волів би співати дифірамби полякам, аніж радіти перемогам козацтва! – перебив писаря на півслові нахабний голос. Усі, включаючи гетьмана, обернулися. Поряд з генеральною старшиною, зодягнений як простий козак – у кільчастий панцир і розхристаний каптан, з відкинутими за спину і зав'язаними вузлом рукавами й намотаним на вухо оселедцем, стояв уманський полковник Іван Ганжа. Примруживши свої вузькі татарські очі, поглядав на Виговського. Від полковника йшов добре відчутний горілчаний дух.

Хмельницький поморщився. Йому був неприємний вигляд підпитого полковника, хоча він і мусив затуляти очі на поведінку Ганжі, ставлячи на перше місце не його надто вже волелюбний січовий норов, а військове вміння, хоробрість і величезний авторитет серед козаків.

– Іване, припини, – усе ж загрозливо кинув Хмельницький і відкашлявся.

– Як накаже ваша ясновельможність, – Ганжа став поряд з Виговським і, обдавши його пахощами перегару, запитав:

– А як його писарська милість дивиться на те, щоб на герці показати, чого він вартий?

Виговський запитливо поглянув на гетьмана, але той лише, тамуючи лють, зітхнув і відвернувся, притуливши до ока окуляр далекозорої труби.

На кілька хвилин суперечку серед старшини припинили події, котрі розгорнулися на полі перед ними. Там, пустивши коней чвалом, летіли назустріч один одному запорожець у блискучій кірасі і мідному шишаку і закутий у срібний панцир з оздобленими золотом наплічниками гусарський товариш. В променях сонця були добре помітними чорні риски спрямованих у груди один одному списів. Мить – і вершники вдарились, намагаючись вразити ворога і одночасно відвести від себе ворожу крицю лезами шабель, що їх тримали у лівих руках. Не дивлячись на силу удару, обоє втримались у кульбаках і швидко роз'їхались, замірюючись для другого удару. Ще кілька секунд, і знову скажена гонитва назустріч смерті або лицарській славі. На цей раз поляк виявився вправнішим: у потрібну мить він майстерним рухом відбив рихву списа, котра була вже готова вдарити йому в обличчя, і у свою чергу на добрих два ліктя загнав ратище у груди запорожцю, пробивши панцир з обох сторін, аж пофарбована червоним рихва вихопилась за спиною у смертельно пораненого запорожця. Немов підкошений впав відважний козак, а гусарин, зіскочивши з сідла, витяг з грудей убитого ворога зброю, швидко змахнув шаблею, відтинаючи тому чубату голову, і настромив її на рихву. Мить – і він уже у сідлі, високо здіймаючи над головою кривавий трофей, пустив коня риссю в напрямку козацького табору.

– Цо, скурвий набрід? Так ся ми будемо перевадовати[40] своїх хлопів, альбовєм бидло іншої мови не розуміє! – долетів до старишни насмішкуватий голос шляхтича, і услід за тим мало не під ноги їм полетіла відсічена голова запорожця. – Якщо є ще бажаючі, я міг би влаштувати таким добже пожегнаннє[41] із цим світом!

Гусарин голосно зареготав, помітивши, що перед Хмельницьким шикується стривожена його наближенням варта, і повернув коня, поїхавши вздовж козацького окопу. Незабаром йому назустріч виїхав ще один запорожець у червоному жупані і баранячій шапці з червоним шликом і срібною китицею, з вузькою і довгою турецькою шаблею в руці. Виїхав і відчайдушно кинувся в бій. Але, видно, не в добрий час з'явився молодий запорожець на шляху бундючного пана, скоро й він, обливаючись гарячою кров'ю, прихилився до гриви коня – через шию і груди, розпанахавши їх до кісток, пройшла важка і широка польська бойова карабела козацьким тілом. А поляк, розреготавшись ще голосніше, підняв над головою шаблю і нахабним поглядом поглянув у бік, де стояв Хмельницький. Кілька секунд потримав її і, несподівано повернувшись, вдарив лезом по схиленій шиї пораненого козака. Немов кавун, покотилася голова запорожця у стоптане кінськими копитами баговиння. І цієї миті не витримав наруги над честю козацькою полковник Ганжа:

– Гей! А стій, ляше! Бачу я, гарно ти навчився пораненим голови відсікати. На, спробуй мою, кате! – і він повернувся до джур, сиплячи блискавицями з очей, – коня мені, хлопці!

Підвели коня Ганжі. Доброго коня й вірного товариша, котрий не один бій пройшов із запорізьким відчайдухом.

– Час нам, конику-братику, показати поганцеві, почім