Габріеле д'Аннунціо - Насолода

за обідом у домі д’Ателета, ні аукціону кардинала Імменраета, ні балу в амбасаді Франції, ні несподіваної капітуляції в червоній кімнаті палацу Барберіні, ні прощання на Номентанській дорозі під призахідним сонцем березня. Те магічне вино, яке колись його п’янило, тепер здавалося йому бридкою сумішшю.

Проте деякі події залишали його спантеличеним, так ніби проникаючи в душу жінки, він проникав і у власну душу і знаходив власну фальш у фальші, яка належала їй; то проступала спорідненість їхніх натур. І помалу-потроху його зневага перетворювалася на іронічну поблажливість, бо він починав її розуміти. Він розумів усе те, що знаходив у собі самому.

І тоді з холодною ясністю він визначив свої наміри.

Усі подробиці розмови, що відбулася між ними в день святого Сильвестра, понад тиждень тому, усі вони повернулися в його пам’ять. І він із великою втіхою відновив ту сцену, з певною цинічною внутрішньою усмішкою, тепер уже без обурення, без будь-якого хвилювання, кпинячись з Елени, сміючись із себе самого. «Чому вона прийшла? Вона прийшла тому, що ця несподівана зустріч із колишнім коханцем у відомому їй місці, через два роки, видалася їй дивною, спокусила її дух, жадібний до рідкісних потрясінь, спокусила її фантазію і її цікавість. Вона хотіла подивитися, до яких нових ситуацій і до яких нових переплетень подій може привести її ця незвичайна гра. Можливо, її приваблювала новизна платонічного кохання з тим чоловіком, який колись був об’єктом її чуттєвої пристрасті. Як і завжди, вона внесла певний вогонь пристрасті в уявлення про таке почуття; і можна також припустити, що вона вірила у свою щирість і що з цієї уявної щирості видобула акценти глибокої ніжності, а також відчуття болю та сльози. З нею відбувалося добре відоме їй явище. Вона повірила в правдивість і серйозність душевного поруху, який насправді був вигаданим і швидкоплинним; можна сказати, вона пережила сентиментальну галюцинацію, як інші переживають галюцинацію фізичну. Вона втратила уявлення про свою брехню; і не знала більше, де вона перебуває – у правді чи в брехні, в лицемірстві чи в щирості.

Власне кажучи, він тепер думав про той моральний феномен, який повторювався в ньому постійно. Отож було б несправедливо з його боку звинувачувати її. Але, природно, це відкриття забирало в нього надії на іншу насолоду, яка не була б плотською. Недовіра тепер перешкоджала йому відчути будь-яку насолоду від забуття й розслабленості, від будь-якого сп’яніння духу. Обманювати жінку, впевнену в собі й вірну, грітися біля жаркого полум’я, розпаленого фальшивою іскрою, запанувати над душею хитрощами й прикиданням, заволодіти нею й примусити її бриніти, наче інструмент, володіти, не дозволяючи володіти собою, – може бути великою насолодою. Але обманювати, знаючи, що обманюють і тебе, – це дурні й марні зусилля, це нудна й даремна гра.

Отже, треба було досягти, щоб Елена відмовилася від думки про любов між братом і сестрою й повернулася в його обійми, як і колись. Він мусив відновити реальне володіння прекрасною жінкою, видобути з її краси найбільш можливу насолоду, а потім назавжди від неї звільнитися. Але в цій спробі треба було виявити обачність і терпіння. Уже в останній їхній розмові палкий вияв його пристрасті наробив чималої шкоди. З’ясувалося, що вона заснувала свій проект непогрішності на прикметній фразі: «Чи захотів би ти ділити з іншими моє тіло?» Велику платонічну машину приводив у рух цей священний жах перед змішуванням. Можливо також, що десь у самій глибині душі цей жах був щирим. Майже всі жінки, які живуть любовним життям, якщо їм пощастить вийти заміж, дотримуються на початку шлюбного життя жорсткої чистоти й удають непорочних дружин на цілком законній підставі. Можливо, й Елена заразилася цим педантичним потягом до надуманої невинності. Тож немає нічого гіршого, як атакувати її в лоб і завдати відвертої шкоди її новій непорочності. Натомість варто було натиснути на її духовні пориви, прийняти її як «найдорожчу сестру, найлагіднішу подругу», затуманити її свідомість ідеалом, передбачливо вдаючи платонічну любов; і помалу затягти її зі сфери щиро братерських стосунків до чуттєвої дружби, а від чуттєвої дружби – до повної капітуляції тіла. Ці переходи можуть відбуватися досить швидко. Усе залежатиме від обставин…

Так міркував Андреа Спереллі, сидячи біля каміна, який колись освітлював його голу коханку Елену, загорнуту в покривало зі знаками Зодіака, що сміялася серед розкиданих троянд. І його опанувала неймовірна втома, яка не вимагала сну, втома така пуста й невтішна, що здавалася бажанням умерти; а тим часом вогонь у каміні потроху згасав, а чай холонув у філіжанці.

Наступними днями він марно чекав обіцяної цидулки. «Я напишу вам і повідомлю, коли зможу побачитися з вами». Отже, Елена обіцяла йому нову зустріч. Але де? Знову в домі Дзукаррі? Чи захоче вона припуститися ще однієї необачності? Непевність примушувала його терпіти жорстокі муки. Він збавляв усі свої години, шукаючи способу зустрітися з нею, побачити її. Не раз навідувався до готелю «Квірінале» з надією, що вона його прийме, але ніколи не заставав її вдома. Одного вечора він знову побачив її в театрі з чоловіком – Мумпсом, як вона його називала. Вони поговорили про всякі дрібниці, про музику, співаків, про дам, але в її погляді він помітив благальний смуток. Вона була дуже заклопотана своїм помешканням: поверталася до палацу Барберіні, у своє колишнє житло, але збільшене. І більшість свого часу проводила зі шпалерниками, віддаючи розпорядження.

– Ви залишитеся в Римі на тривалий час? – запитав Андреа.

– Так, – відповіла вона. – Рим буде нашою зимовою резиденцією.

Після короткої мовчанки додала:

– Ви, звичайно, зможете дати якісь поради щодо оздоблення кімнат. Приходьте якось уранці до палацу. Я завжди перебуваю там між десятою й полуднем.

Він скористався хвилиною, коли лорд Гітсфілд розмовляв із Джуліо Музелларо, який прийшов у ложу, й запитав, дивлячись їй у вічі:

– Завтра?

Вона відповіла просто, ніби не звернула уваги на інтонацію цього запитання:

– Гаразд.

Наступного ранку, десь об одинадцятій годині, він вирушив пішки по Сикстинській вулиці до площі Барберіні й нагору сходами. Цей шлях був йому дуже знайомий. Йому здавалося, ніби його опанували колишні враження; миттєва ілюзія примусила його серце битися швидше. Водограй Берніні світився на сонці дивними відблисками, наче дельфіни, мушля і Тритон були виготовлені з якогось прозорого матеріалу, хоч це й не здавалося кришталем. Діяльність нового Рима заповнювала гуркотом весь майдан і ближні вулиці. Між екіпажами й кіньми сновигали малі квіткарки, пропонуючи фіалки.

Коли він пройшов у хвіртку й увійшов до саду, то, відчувши тремтіння в тілі, подумав: