Габріеле д'Аннунціо - Насолода

Теренціо чекав на нього й провів до спальні, де горіло світло. Запитав:

– Ви, синьйоре, лягаєте спати негайно?

– Ні, Теренціо. Принеси мені чаю, – розпорядився Андреа, сідаючи біля каміна й простягаючи руки до вогню.

Він тремтів дрібним нервовим тремтінням і промовив ці слова з незвичною лагідністю; назвав слугу на ім’я й звернувся до нього на «ти».

– Ви змерзли, синьйоре граф? – запитав Теренціо з ласкавою люб’язністю, підбадьорений доброзичливістю пана.

І нахилився над каміном, щоб роздмухати вогонь, докинувши туди ще дров. Він був старим слугою дому Спереллі і служив батькові Андреа протягом багатьох років; його відданість паничеві доходила до ідолопоклонства. Жодне людське створіння не здавалося старому гарнішим, шляхетнішим, священнішим. Він належав до тієї ідеальної породи, яка зображає вірних слуг у пригодницьких або сентиментальних романах. Але, на відміну від тих слуг, описаних у романах, він розмовляв рідко, не давав порад і не думав ні про що інше, як підкорятися й бути слухняним.

– Усе гаразд, – відповів йому Андреа, намагаючись подолати конвульсивне тремтіння й присуваючись до вогню.

Присутність старого слуги в цю тяжку годину розчулила його неймовірно. Це було розчулення, почасти схоже на ту слабкість, яка в присутності щирої людини нападає на чоловіків, близьких до самогубства. Ніколи ще, як о цій порі, старий слуга не розбуджував у ньому думок про батька, пам’ять про дорогого небіжчика, жаль за великим другом, який пішов із життя. Ніколи ще він не відчував такої потреби в родинній підтримці, не потребував так батьківського голосу й батьківської руки. Що сказав би батько, якби побачив, до якої жахливої нікчемності скотився його син? Як би він його підняв? Якими силами?

Його думки линули до померлого батька з великим жалем. Але ніколи в ньому не виникала навіть тінь підозри, що віддалену причину його нікчемності треба шукати в тій першій науці, яку він отримав від батька.

Теренціо приніс чай. Потім став розстеляти ліжко, повільно, майже з жіночою дбайливістю, змагаючись із Дженні, не забуваючи нічого, так ніби хотів забезпечити синьйорові до самого ранку ідеальний відпочинок, безтурботний сон. Андреа дивився на нього, помічаючи кожен його рух, із дедалі більшим хвилюванням, у глибині якого ховалося також туманне почуття сорому. Йому було прикро спостерігати, з якою добротою цей старий слуга застеляв ліжко, де відбувалося стільки нечистих злягань; йому здавалося, що ці старечі руки несвідомо змішували всі ці нечистоти.

– Іди спати, Теренціо, – сказав він. – Мені більше нічого не треба.

Він залишився сам-один біля вогню, наодинці зі своєю душею, зі своїм смутком. Він підхопився на ноги, збуджений внутрішнім катуванням, і став метатись по кімнаті. За ним гналося видіння Елени, що лежала відкрита на ліжку. Щоразу, коли він добігав до вікна й обертався назад, йому здавалося що він її бачить, але він не чув жодного шереху. Його нерви були такі напружені, що бриніли на кожну зміну фантазії. Галюцинації ставали дедалі інтенсивнішими. Він зупинився й затулив обличчя долонями, щоб приглушити своє збудження. Потім накрив подушку ковдрою й знову сів.

Тепер у його свідомість проник інший образ. Він побачив Елену в обіймах її чоловіка; потім видіння повторилося з невблаганною виразністю.

Він тепер краще знав цього чоловіка. Саме сьогодні ввечері, в театрі, в одній із лож, він був відрекомендований йому Еленою й оглянув його уважно, в усіх подробицях, із пильною увагою, ніби хотів зробити якесь відкриття, знайти в ньому якусь таємницю. Він досі чув його голос із дивним тембром, дещо різкуватий, який надавав початку кожної фрази запитальної інтонації; і бачив ті очі, світлі-світлі, під великим опуклим лобом, ті очі, в яких іноді відбивалися мертві віддзеркалення шибок і які іноді пожвавлювалися незрозумілим блиском, схожим на погляд маніяка. І він досі бачив ті білуваті руки, м’які, покриті білим пушком, які мали щось нахабне в кожному своєму порусі, в тому, як вони брали бінокль, розгортали носовичок, як трималися за бильця ложі, як розгортали проспект опери, руки з печаттю пороку, руки садиста, бо саме такими мали бути руки певних персонажів маркіза де Сада.

Тепер він бачив, як ці руки торкалися голої Елени, оскверняючи прекрасне тіло, намагаючись задовольнити свою гидку хіть… Жах!

Такі тортури були для нього нестерпними. Він знову підвівся на ноги; підійшов до вікна, відчинив його, затремтів від холодного повітря, спробував струсити видіння з себе. Трінітá-деї-Монті яскріла в синьому повітрі, з чіткими обрисами, наче викарбувана в ледь-ледь рожевому мармурі. Рим під нею мав кришталевий блиск, наче місто, вирубане в кризі.

Ця морозна й чітка тиша привела його дух до реальності, повернула йому правдиве усвідомлення його стану. Він зачинив вікно й знову сів. Загадка Елени ще й досі його манила. Запитання сипалися в безладі, переслідували його. Але він знайшов у собі силу впорядкувати їх, скоординувати, розглянути одне за одним із дивовижною ясністю. І втішався цією жорстокою аналітикою, наче вендетою. Нарешті йому здалося, що він оголив її душу, проник у її таємницю. Здалося, він тепер бачить Елену набагато глибше, аніж у часи сп’яніння.

То хто ж вона є?

Вона була неврівноваженим духом у тілі, яке прагнуло насолод. Подібно до всіх істот, жадібних до втіх, вона мала в підмурку свого морального єства необмежений егоїзм. Її головною властивістю, її інтелектуальною віссю, так би мовити, була уява – романтична, виплекана читанням різних книжок, сильно залежна від лона й постійно стимульована істерією. Володіючи певною інтелігентністю, будучи вихована в розкошах князівського римського дому, в панській пишноті, насиченій мистецтвом та історією, вона була так обсипана естетичним пилком, що набула елегантного смаку, усвідомивши також, що вона дуже гарна. Вона намагалася за допомогою витончених симуляцій і майстерної міміки посилити відчуття своєї духовності, оточивши себе лукавим сяйвом ідеалу. Тож вона насичувала людську комедію надзвичайно небезпечними елементами, спричиняла більше безладу та руїни, ніж якби вона сповідувала публічну професію безсоромності.

Під палкою фантазією уяви кожна її примха набувала патетичного вигляду. Вона була жінкою блискавичних пристрастей, несподіваних пожеж. Вона накривала ефірним полум’ям еротичні потреби своєї плоті й уміла перетворити на високе почуття ниций апетит…

Ось так, із такою люттю Андреа судив жінку, яку колись обожнював. Він здійснював свій безжальний аналіз, не зупиняючись перед жодним спогадом, який міг би уселити йому приємніші почуття. У глибині кожного вчинку, кожного виразу кохання Елени він знаходив штучність, досвідченість, спритність, дивовижне вміння знаходити тему для фантазій, для того, щоб зіграти свою драматичну роль, щоб створити незвичайно виразну сцену. Він не оминув жодного епізоду, які йому запам’яталися: ні першої зустрічі