Карін Слотер - Лють

Не те щоб з Енджі вперше ставалася така халепа, але з колегою з роботи таке сталося вперше.

— Він сказав мені, що був з Кеном.

— З Возняком? — уточнила Енджі. То був Майклів напарник з відділу вбивств. — А що він з Кеном робив?

— Сказав, що разом рибалили в горах.

Енджі стиснула губи, щоб утриматися від ремарки. Вона не могла уявити Кена з вудкою, та навіть якби й могла — Кен був не тим, з ким Майкл міг би поїхати на риболовлю.

Джина стишила голос майже до шепоту.

— Він був грубий із тобою?

Енджі кивнула. І взялася пальцями за Джинине підборіддя й підняла його, щоб перевірити працю рук своїх на світлі.

— Він мерзотник, — усе ще пошепки промовила Джина. — Я хочу від нього втекти.

Енджі додала ще трохи основи.

— Ти пішла від нього?

— Два дні тому.

— Де ти оселилася?

— У матері. Він сказав, що приїде й забере мене.

Енджі знову подивилася на синець на світлі. Чудово.

— Ти написала на нього заяву?

Джина розсміялася.

— Ти ж сама коп. Знаєш, що це не має сенсу.

— Дурниці, — відрізала Енджі. — Іди у відділення округи Дікеб і пиши заяву. Їм пофігу, що він коп. На тебе один раз подивляться і заберуть його в мавпятник.

— А потім що? Що буде, коли він вийде?

— Подаси позов і отримаєш судову заборону наближатися.

— Подивися на моє лице, — сказала жінка. — Думаєш, судова заборона його спинить?

Вона мала рацію. Енджі згадала ті часи, коли сама працювала в поліцейській уніформі. У пам’яті сплив яскравий епізод: вона витягла закривавлену судову заборону з руки жінки, яку забив до смерті її чоловік. Він орудував молотом. На все це дивилися їхні діти.

Джина помила руки над раковиною.

— Навіщо ти прийшла?

— Хотіла, щоб ти дещо переказала Майклу.

Жінка закрутила кран і взяла паперового рушника, щоб витерти руки.

— Думаєш, він мене послухає?

— Ні, — змушена була визнати Енджі. З сумочки вона витягла свою візитну картку. — Ось мій номер телефону. Подзвони мені, якщо він знову розпускатиме руки.

Та Джина картки не взяла.

— Він зробить усе, що схоче. Телефонний дзвінок мене не врятує. — Вона глянула на себе в дзеркало і пригладила волосся. — Дякую за макіяж. «Клінік»? — Енджі кивнула. — В обід піду куплю собі таку саму. Якщо Майкл дізнається, що я з тобою розмовляла, вона мені знадобиться.

— Я йому не скажу.

Джина відчинила двері й прихилилася до них.

— Він дізнається, — сказала вона. — Він завжди про все дізнається.

Енджі ще кілька хвилин побула в туалеті, намагаючись відновити душевну рівновагу. Їй хотілося поговорити з Віллом, але що б вона сказала? «Я ходила в лікарню, щоб залякати Майклову дружину? Він її б’є смертним боєм. І до речі, тієї єдиної ночі, яку ми провели разом, він був такий грубий зі мною, що я цілий місяць не могла пісяти рівно?» Вілл навчився контролювати дратівливість, як і решту своїх емоцій. Проте Енджі знала, що вона в ньому дрімає, до того ж десь близько до поверхні, і чекає, коли щось її нарешті розбудить. Якби Енджі розповіла Віллу, що насправді в неї було з Майклом, той би Ормвуда вбив.

У туалет зайшла маленька дівчинка, побачила Енджі і втекла. Дуже підбадьорливо. Енджі подивилася на своє відображення у дзеркалі. Товстелезний шар косметики, біла вінілова спідниця, більше схожа на широкий пояс, і яскраво-рожевий топ, який ледве прикривав груди. Не дивно, що люди від неї сахалися.

Вона вийшла в коридор і озирнулася на двері приймального відділення. Тенк тримав Джину за руки і розмовляв з нею. Енджі не чула, що він каже, але могла здогадатися. Зненацька Джина розплакалася, і чоловік пригорнув її до себе. Енджі ще якусь мить дивилася на них, почуваючись, наче підглядає, але не в змозі відвести погляд.

Один психотерапевт якось сказав їй, що вона шукає чоловіків, які б кривдили її, бо нічого кращого вона не знала. Той самий психотерапевт висловив припущення, що Енджі робила боляче Віллу, бо хотіла розлютити його, довести до кипіння, щоб він нарешті не витримав і вдарив її. Тоді Енджі змогла б нарешті йому відкритися. Тоді вона змогла б його полюбити.

Звісно, Енджі брехала психотерапевту про свої стосунки, про Вілла. Вона не збиралася викладати незнайомій людині правду. Та і взагалі, вона вже так забрехалася, що навряд чи змогла б сама відрізнити брехню від правди, навіть якби правда вкусила її за дупу.

Розділ 29

11:31

Вілл сидів за своїм столом і слухав диктофонний запис: Енджі читала листа, якого Монро написала своїй матері. Він уже стільки разів його прокрутив, що вивчив напам’ять, але йому хотілося нескінченно слухати її голос, вловлювати інтонації. Час від часу, слухаючи слова, він позирав на лист і пробував їх простежити. Енджі терпіти не могла читати вголос, і це відчувалося з її тону. А Вілл думав, що якби міг читати вголос так само добре, як це робить вона, то читав би без упину.

Він витяг з вух навушники і повернувся до діаграми, яку креслив подумки. Вілл бачив світ у образах, як розкадровку фільму. У пам’яті спливло обличчя Джезмін Еллісон. Її так і не знайшли. Поліція Атланти шукала, проте Вілл не був певен, що до справи поставилися серйозно, як йому було потрібно. Та навіть якби й поставилися, де б вони шукали? Заховати маленьку дівчинку можна в мільйоні різних схованок — і ще на мільйон більше, якщо дівчинка при цьому не дихатиме.

Матері Аліші не було вдома. Того ранку він дзвонив кілька разів, аж поки слухавку не взяла покоївка і не сказала йому, що місіс Монро прийде не раніше, ніж опівдні. Вілл зв’язався з поліцією округи Дікеб і дізнався, що у справі Синтії Баррет жодного поступу. Він навіть відправив групу експертів у Домівку, щоб дослідили таксофон. У монетоприймачі лежало всього сім четвертаків, і на жодному з них не було придатних для роботи відбитків.

Жодних зачіпок, жодних ключів до розгадки, за які можна вхопитися. Усе, що в нього було, — той лист і примарна надія, що Міріам Монро щось знає.

У двері Віллового кабінету постукали, і, не дочекавшись дозволу, зайшов Лео Донеллі.

— Здоров, чувак.

Вілл одразу ж заховав диктофон і навушники в шухляду стола.

— Ти щось хотів?

— Є хвилинка?

— Так.

Лео зачинив двері і всівся у крісло біля стола. Він нервово роззирнувся по кімнаті.

— А непоганий у тебе кабінетик.

Вілл теж