Луї Фердінанд Селін - Подорож на край ночі

само копну вас ногою, як ту заслинену гусінь, що в Африці заповзала гидити до моєї хижі, і я вас зображу такими нікчемними страхопудами, такими гидомирними мерзотниками, що ви від того нарешті, може, й виздихаєте».

— А він солодкий? — запитав Бебер про сироп.

— Ні в якому разі не солодіть його, — порадила тітка. — Паскуда мала, він не заслуговує, щоб йому солодили, він і так краде в мене забагато цукру! Такого нахабу й мерзотника ще світ не бачив! Він скінчить тим, що вб'є рідну матір!

— Нема в мене матері, — не збентежившись, гостро відказав Бебер.

— Падлюка! — визвірилась на нього тітка. — Я тебе батогом оперіщу, коли ти отак відповідатимеш. — Тітка справді потяглася за батогом, а малий чкурнув на вулицю. «Паскуда!» — загорлав він у коридорі. Тітка почервоніла й повернулася до мене. Ми помовчали й заговорили про інше.

— Вам, докторе, мабуть треба провідати жінку з будинку номер чотири на вулиці Рудокопів… Там живе давній службовець нотаріальної контори, і я говорила йому про вас… Сказала що ви лікар, який найласкавіше ставиться до хворих.

Я добре знав, що тітка мені бреше, бо її улюбленим лікарем був Фролішон. Вона завжди рекомендувала тільки його, а мене, навпаки, обмовляла, тільки-но траплялася нагода. На мій гуманізм відповідали тваринною ненавистю. Бо ж то звірюка, цього не слід забувати. Проте Фролішон, яким вона захоплювалася, брав з неї гроші, тож вона нашвидку консультувалася в мене. Якщо вже консьєржка комусь мене порадила, то це знов або ще одна дармова робота, або якась нечиста, сумнівна оборудка. Виходячи, я все ж подумав про Бебера.

— Треба, щоб хлопчик гуляв, — сказав я їй, — він дуже мало буває на повітрі…

— А куди ж ми підемо з ним? З такою роботою, як моя, я не можу піти кудись далеко.

— Ходіть у неділю принаймні до парку…

— Але там ще більше людей і пилюки, ніж тут. Там одне по одному товчуться.

Тітчине зауваження цілком слушне. Я шукаю якийсь інший варіант. Украй несміливо пропоную цвинтар.

Цвинтар у Ґарен-Рансі — єдина більш-менш велика ділянка, де ростуть дерева.

— Ай справді, я навіть не подумала! Звичайно ж, туди можна ходити. Якраз повернувсь і Бебер.

— А тобі, Бебере, сподобається гуляти на цвинтарі? Докторе, я повинна в нього спитати, бо, мушу застерегти вас: він страшенний упертюх!

Бебер, правда, не мав тут своєї думки. Але ідея сподобалася його тітці, й цього досить. Тітка, як і всі парижани, полюбляла цвинтарі. З цього приводу можна було б сказати, що вона нарешті стала думати. Зважувала всі «за» і «проти». На бастіонах повно волоцюг… У парку й справді забагато пилюки… Натомість цвинтар — нормальне місце, авжеж… Причому в неділю туди ходять люди радше поштиві, цілком пристойні… Крім того, це дуже зручно, повертаючись бульваром Свободи, можна вихилити чарчину, бо в неділю там ще відкриті забігайлівки.

— Бебере, — сказала нарешті тітка, — іди й проведи доктора до пані Анруй, вулиця Рудокопів… Бебере, ти, думаю, знаєш, де живе пані Анруй?

Бебер знав геть усе, аби тільки випала нагода кудись помандрувати.

Квартали між вулицею Вантру та майданом Леніна вже давно забиті багатоповерховими житловими кам'яницями. Будівельники захопили майже кожен незайнятий клапоть поля «Ґарен», як його тут називали. Від нього ще лишився невеличкий окраєць, якісь занедбані землі по той бік останнього газового ліхтаря.

Обступлені кам'яницями, ледь животіли кілька впертих чотирикімнатних будиночків з великими грубами в нижніх коридорах; щоправда, вогонь у них насилу блимав, бо мешканці ощадили паливо. В будинках було вогко, груби куріли. То були оселі останніх рантьє, аж ніяк не багатіїв. Звичайно ж, не були заможними й Анруї, до яких мене послали. А все-таки то були люди, що мали бодай невеличку власність.

У хаті Анруїв ще дужче, ніж димом, тхнуло вбиральнею та рагу. Свою оселю Анруї вже виплатили. На це пішло добрих п'ятдесят років ощадности. Ввійшовши та побачивши господарів, мимоволі запитуєш себе, що з ними сталося. А сталося ось що: цілих півсторіччя вони ніколи не витратили на себе жодного су, не пошкодувавши про те. Мов равлики, набули свій будинок власним тілом і духом. Проте равлики спромагаються на таке без жодних сумнівів.

Анруї, власне, прожили життя тільки на те, аби мати власний будинок, і тепер дивувалися, мов люди, що їх спершу замурували, а потім раптом визволили. Дивне, мабуть, коїться в голові у того, кого витягли з кам'яного мішка.

Анруї ще до одруження думали про те, як придбати власний будинок. Спершу нарізно, а потім удвох. Вони на півстоліття зреклись усяких інших думок, а коли життя змушувало думати про щось інше, приміром, про війну, а надто про сина, враз почувалися тяжко хворими.

Коли Анруї ще молодятами, вже десять років ощадивши гроші поодинці, оселились у цьому будиночку, він був навіть недобудований, стояв серед ланів. Узимку, аби потрапити на роботу, доводилося взувати грубі черевики (їх потім залишали в овочевій крамниці на розі Повстанської вулиці), виходити о шостій ранку і йти три кілометри до зупинки кінного трамвая, платити два су і добиратися до Парижа.

Коли все життя дотримують такого режиму, це свідчить про неабияке здоров'я. Над ліжком на другому поверсі висів портрет Анруїв у день весілля. їхня опочивальня, меблі теж уже були викуплені, і то давненько. Всі квитанції, оплачені десять, двадцять, сорок років тому, зшиті докупи й лежать у верхній шухлядці комода, а бездоганно заповнений журнал видатків унизу, в їдальні, де не їдять ніколи. Пан Анруй, якщо ваша ласка, це все вам покаже. Саме він щосуботи провадить у їдальні обрахунки. А їдять Анруї на кухні.

Те все я мало-помалу довідався від них самих, від інших людей, а також від Беберової тітки. Коли ближче з ними познайомивсь, вони розповіли мені про свій найбільший страх, що тяжів над ними все життя: страх, щоб їхній син, узявшись до комерції, не збанкрутував. Уже тридцять років ця невідступна думка щоночі будила їх — на мить, а то й надовше. А той хлопець опікувався пір'ям! Подумайте бодай, чи траплялися кризи в торгівлі пір'ям протягом останніх тридцяти років! А проте, можливо, нема ремесла, ризикованішого за торгівлю пір'ям.

Є, звичайно, такі непевні оборудки, що навіть думки не виникає вдаватися до позичок, аби виправити становище. Але є й інші торговельні операції, коли завжди з більшою чи меншою силою постає питання про позички. Тільки-но Анруям спадала на гадку така позичка, то, навіть тепер, коли в них виплачений будинок і геть усе майно, вони підводилися зі стільців і,