Джон Роберт Фаулз - Колекціонер

я взяв їх і раптом зрозумів, що вона вже ніколи їх не взує. Я вже ніколи не спущуся вниз і не відмикатиму двері (а дивно, я ж усе одно її замкнув), і нічого цього вже не буде, ні доброго, ні поганого. Я раптом зрозумів, що вона померла, а померла означає: назавжди, зовсім-зовсім назавжди.

Отими останніми днями мені було шкода її (щойно я зрозумів, що вона не вдає), і я їй геть усе пробачив. Не тоді, коли вона була жива, а коли я зрозумів, що вона померла, я пробачив її остаточно. Усе повернулося. Я згадав, як усе почалося, як я тоді в Еннексі дивився, як вона виходить із дому чи переходить вулицю, і не міг усвідомити, як це сталося, що вона тепер там, унизу, мертва.

Це нагадувало кумедну мишоловку, яку я колись бачив: миша заходила в неї, і все починало рухатися, назад їй ходу не було, і вона йшла вперед, потрапляючи в дедалі хитріші й хитріші пастки, і так до кінця.

Я думав, який я був щасливий і що тих почуттів, які в мене були цими тижнями, у мене вже ніколи не буде.

Що більше я про те думав, то гіршим усе здавалося.

Настала північ, а я не міг заснути, мав увімкнути все світло, я не вірю в духів, але так мені було якось краще.

Я все думав про неї, про те, що, можливо, я винен, після того як вона зробила те, що зробила, і втратила мою повагу, потім я думав, що винна вона, що вона сама на все напросилася. Потім я взагалі не знав, що й думати, у моїй голові тільки гупало, і я розумів, що у Фостерсі вже не зможу жити. Хотілося поїхати і більше не повертатися.

Я подумав, що можу все продати й вирушити до Австралії. Але спочатку треба замести сліди. Це вже було занадто. Потім я тримав у думці поліцію. Я вирішив, що найкраще піти в поліцію і все розповісти. Навіть надягнув пальто і зібрався їхати.

Я подумав, що божеволію, довго стояв перед дзеркалом і шукав це на своєму обличчі. У мене була жахлива думка: я збожеволів, це всім помітно, всім, окрім мене. Я все згадував, як люди в Льюїсі, задавалося, дивились на мене інколи, як оті у приймальні лікаря. Вони всі розуміли, що я ненормальний.

Дійшло до другої години. Чомусь я почав думати, що її смерть — це якась помилка, може, вона просто заснула. То я мав спуститися перевірити. Це був жах. Щойно я зайшов до зовнішнього підвалу, як почав усяке уявляти. Наче вона може вискочити з кутка із сокирою. Чи взагалі виявиться, що її там немає — ніби вона зникла, хоча я все позамикав. Як у фільмі жахів.

Вона була там. Тихо лежала собі. Я її помацав. Вона була холодна, настільки холодна, що я аж здригнувся. Я досі не міг зрозуміти, що це правда, як це вона кілька годин тому була ще жива, а кілька днів тому ходила, малювала, плела. А тепер отаке.

Тоді щось ворухнулося в іншому кутку підвалу, позаду, за дверми. Мабуть, то був протяг. Щось у мені зламалося, я втратив розум і прожогом вискочив, перечепився через сходинку і вибіг з підвалу. Швидко замкнув двері вниз на два оберти, побіг у дім, замкнувши двері на всі засуви.

Через якийсь час мене перестало трусити, я заспокоївся. Але думав я тільки про одне, що це вже кінець, що я не зможу жити, коли вона отак буде внизу.

Тоді я надумав. Думка ця раз у раз поверталась, оце відчуття, що їй теж добре, що все те скінчилося, уже жодних хвилювань, не треба ховатися, не буде отих штучок, що хочеш кимось бути й не зможеш ніколи. Просто все скінчилося.

Мені залишилося тільки померти самому, а всі решта хай думають що собі хочуть. Оті, у приймальні, люди з Еннекса, тітка Енні, Мейбл — та всі. Я буду вже поза всім.

Я став міркувати, як це влаштувати. Можна було б поїхати до Льюїса, коли відчинятимуться крамниці, накупити аспірину і квітів, вона найдужче любила хризантеми. Тоді випити весь аспірин, піти вниз із квітами і лягти коло неї. А спочатку написати листа в поліцію. То вони нас там унизу знайдуть разом. Обоє будемо в Потойбіччі.

Нас поховають разом. Як Ромео і Джульєтту.

То буде справжня трагедія. Без ницості, огиди.

Якщо я так зроблю, мене, відповідно, поважатимуть. Якщо я знищу свої знімки, люди побачать, що я ніколи не робив їй нічого такого, усе буде істинна трагедія.

Я обдумав це, тоді пішов, узяв усі фотографії та негативи, приготувавшись щонайперше спалити їх зрання.

Це вже скидалося на чіткий план. Принаймні з цим поки що все було зрозуміло.

Гроші були, але тепер мені до них було байдуже. Вони дістануться тітці Енні й Мейбл. Міранда все говорила про фонд порятунку дітей, але вона вже була майже несповна розуму. Усією цією благодійністю керують шахраї. То, імовірніше, фонд порятунку його засновників, не інакше.

Я хотів такого, чого не купиш за жодні гроші. Коли б я справді був із таких, то я б узагалі не завдавав собі такого клопоту, ходив би по жінках, про яких можна прочитати на дошці оголошень на Паддингтоні й Сохо, і робив би, що мені хотілося. А щастя не купиш. Певне, я разів сто чув, як тітка Енні це казала. Ха-ха, завжди думав собі я, а чи не варто спочатку спробувати. Ну от і спробував.

Бо, хай там як, це все удача. Як тоталізатор — навіть і гірше, бо нема там ні добрих команд, ні поганих, ні ймовірних нічиїх. Навіть уявити годі, що з усього вийде. Просто A проти B, C проти D, а що таке оті A, B, C і D — хтозна. Ось тому я й ніколи не вірив у Бога. Думаю, ми просто комахи, живемо трохи, потім помираємо, та й по всьому. Нема в речах милосердя. Навіть Потойбіччя нема. Нічого нема.

Десь о третій я задрімав, то я налаштувався востаннє поспати, лежав у ліжку і мовби бачив усе перед собою, як їду до Льюїса, коли встану, повертаюся, розпалюю багаття, замикаюся (востаннє оглядаю мою колекцію), а тоді йду вниз. Вона чекає на мене там. У листі до поліції я напишу, що ми були закохані. Подвійне самогубство. Це буде «Кінець».

4