Мирослав Іванович Дочинець - Лис та інші детективні історії.

Льошо. Навряд чи це пір'я численних когутів-залицяльників симпатичної блудниці. Щось не те. А ніж? Чому на ньому лишень відбитки пальців Сливака?

— Дуже просто. Спочатку його вбили, витерли руків'я ножа, знову затисли в його руці й відкинули вбік.

— Навіщо?

— Імітували самогубство.

— Самогубство? Ніж за два метри від трупа…

— Груба імітація, звісно, але злочин не готувався заздалегідь. Дії вбивці були похапливі, сліпі, позбавлені логічного обумовлення.

— Гай-гай, Льошо, багато чого в цій історії позбавлене логічного обумовлення.

— Наприклад? — Баранов позирає насторожено, готовий до чергової шпички в свою версію.

— Наприклад те, що ніхто не бачив, коли і як повернулася Марта Сливак з гостини. А вона там була до сьомої, це вияснено. По-друге, сліди від черевиків студента. Вони ведуть лише до живоплоту Сливаків, до кущів смородини. Кінолог з собакою теж потвердив це. Невже він літав над садом чи стрибав з дерева на дерево? До ковдри у винограднику треба було якось добратися. Щиро кажучи, мене ця ковдра непокоїть. Крім цілої колекції ворсинок, волосин і ниток, вона має ще одну цікаву прикмету. Протерта на вигинах, нагадує накидку з заднього сидіння легковика. Як це тобі подобається, братуню?

Баранов, перетравлюючи сказане, міркує вголос:

— Авто… Було авто. Марту могли підвезти й непомітно висадити. Що ж, автомобілі — це хобі Гайовича.

— Я вже дав йому команду.

— Так чи інак, — набурмосено резюмує Баранов, — а кров жертви на халаті студента — доказ незаперечний. А з фактами не сперечаються, їх пояснюють. До речі, що він ще вигадав після того, як поранена робітниця м'ясокомбінату не «пройшла»?

— Сказав, що пили квас із бочки на вулиці. Продавець простягнув йому кухоль, а з пальця кров стікає. «Що сталося?» — запитав студент. «Якась підлота вкусила», — відповів той. «Що, палець?» — «Та ні, кухоль. А я порізався». Студент приніс пачку бинта й дав продавцеві… Наші хлопці перевірили, розпитали водія — було таке. Але кров, звичайно, не та, що нас цікавить. Тоді я припинив гру в кішки-мишки, сказав йому, що на халаті виявлено кров убитого Сливака.

— А він що? — запитав Баранов.

— Вирячив з подиву очі.

— Артист. Філолог. Але міцний горішок.

Студент

Невже це правда — убито Сливака?

Хоча навіщо їм жартувати зі мною. Ні, так не жартують. Слідчий сказав про це якось неохоче, роздратовано, наче сердиться на мене й на себе водночас. І при цьому несамовито зачісував волосся. А що ж я? Вирячив очі: як убили, хто?! Слідчий підглядав за мною з тривожною цікавістю, і очі його промовляли: «Ти, ти?..» Я прошепотів: «Це якась чортівня». А сам злякався. Ні, не того пронизливо-пильного погляду, самого себе злякався. Як тоді… І якби слідчий тої миті строго запитав: «Ти чи не ти?», я відповів би: «Не знаю». Бо в затуманених очах стояла Сливакова масна рожева лисина в темно-зеленавій шахті колодязя.

Він завжди, коли щось просив, починав з кінця, з приємної обіцянки. На кшталт: «Заходьте, пивка вип'ємо. З медом. Я вчора свіженького качнув, липового». І наче згадавши щось, заклопотано додав: «Три камінці обвалилися з колодязної стінки. Залатати б їх. Підсобите?» Я понуро згодився, намагаючись не дивитися в лукаво-улесливі очі. Тоді ми ще спілкувалися по-сусідськи, вірніше, він залучав мене як дешеву робочу силу.

І ось він прив'язав до корби товсту мотузку, до неї примуцував ослінчик, сів на нього й махнув мені: «З Богом». Я спустив корбу на потрібну глибину й зафіксував. Потім подав йому відро з цементним розчином. Він мурував, наспівуючи, а я спостерігав за роботою, опершись на цямриння. На лисині його рясно зібрався піт, вона блищала, як великий рожевий слимак. Я ще подумав: Сливак-слимак… Він наспівував якісь сороміцькі куплети про Манечку і Ванечку, котрі, «як гвинтик і гаєчка, не зійшлися діаметром». Час від часу підводив голову й підморгував мені. А я гидливо відвертався… Цей нікчемний чоловік, цей слимак у людській подобі володіє Мартою, моєю Мартою. Та ще й безсоромно принижує її розпусною немічністю. А на мене дивиться зверхньо, поблажливо, як на слухняного телепня, яким завжди можна послужитися, кинувши кісточку зі столу. Слимак… Тоді мій погляд ковзнув на сокиру, загнану в поліно. А потім — на корбу, з якої звисали напнуті, як струни, мотузки. І холодок пробіг хребтом: досить одного удару по мотузці — й Слимака немає. Сокира притягувала до себе, як магніт. Долоні аж змокріли — так вчепилися в шерехату цямрину, щоб ноги самі не рушили до поліна. Досить лише черкнути лезом по шворці — і все. Марта вільна, і тільки моя…

Шайба, санітар з «невідкладної», каже: людину вбити — як два пальці обслинити. Він ветеран на «швидкій», набачився смертей. Зачерствів, огрубів. За пляшку пива відкушує жабі голову і знічев'я спльовує під ноги, наче вишневу кісточку. А дівчата не вірять. Щоб Шайба, цей красунчик і чепурун… Ніколи не приляже в халаті, акуратно складе його в головах. Як і я, навчений з дитинства шанувати одежину… Зачекай, над ранок ми з Шайбою спали поряд. Так, так, і обидва скинули халати. Коли за мною прийшов старший фельдшер з двома незнайомими, я сонно простягнув руку за халатом і пішов за ними. Хіба я бачив, котрий беру? Міг узяти Шайбин. А він же їздить на «невідкладній», ця бригада й трупи відвозить у морг. Кров Сливака могла опинитися на Шайбиному халаті, який ненароком я вхопив замість свого. Як усе просто…

Досить з мене цих нар! Досить принизливих виправдувань: що я робив кожної секунди того вечора в бабиному городі. Ну, їв смородину, ну, дрімав на лавці, чекаючи лікаря. Що чув? Нічого, крім пташок. Та ще шурхіт збоку, що розбудив мене. Щось шуснуло в кущі, коли я підвівся. Людина? Ні, не людина, звісно. Скоріше — пес. Їх до біса бродить по нашій околиці.

Марта

Немає Андрія… Це якась нісенітниця. Тихе божевілля. Хіба можливо, щоб його не було? Він завжди існував, відколи себе пам'ятаю, завжди заповнював час і простір довкола мене. Такий живий, незнищенний, непохитний у звичках і смаках. Дворазове гоління — вранці і ввечері; млинці з сиром на сніданок і грибовий суп у неділю, неодмінна пляшка пива на обід, з медом або зі сметаною; вічна посмішка примружених очей, які все розуміють і все приховують; постійна, як молитва, фраза: «Якби люди були такі ж організовані й дисципліновані, як бджоли, ми давно побудували б комунізм». І ця скнарість, що спочатку мене смішила, а потім точила, точила, як шашіль дерево.

Відмірював на тиждень уперед цукор, чай, крупи і