Люсі Мод Монтгомері - Рілла з Інглсайду

— Я припну свою розтерзану штормами душу на якір британського флоту й спечу висівкове печиво, — мовила Сьюзен, звертаючись до кузини Софії, що прийшла до нас із страхітливою історією про нові нездоланні підводні човни, які німці щойно спустили на воду. Цими днями Сьюзен незадоволена новою політикою економії. Її вірність коаліційному уряду зазнала тяжкого випробування. Перший удар вона знесла мужньо. Коли надійшло розпорядження щодо борошна, Сьюзен бадьоро заявила:

— Кажуть, буцім старого собаку не навчиш нових фокусів, але я навчуся пекти „воєнний хліб“, якщо це поможе здолати гунів.

Утім, останні пропозиції виявилися їй не до шмиги. Якби не тато, вона, мабуть, розшматувала би пана Роберта Бордена.

— Пані Блайт, дорогенька, вони ще змусять нас робити цеглу без соломи![98] Як мені пекти пироги без масла чи цукру? Це неможливо… хіба ж то буде пиріг? Я, звісно, можу випекти щось нестравне, драглисте та грузле. Таж мені, пані Блайт, дорогенька, заборонено прикрасити його хоч дрібочкою глазурі! До чого я дожилася! Уряд в Оттаві приходить на мою кухню й установлює нам продуктові обмеження!

Сьюзен радо віддасть життя за „свого короля та країну“, але відмовитися від улюблених кулінарних рецептів — то зовсім інша й значно серйозніша справа.

Я одержала листи від Нен і Ді — чи то радше записки. Вони не мають коли писати, бо готуються до випускних іспитів. Навесні вони одержать дипломи бакалаврів гуманітарних наук, і я таки лишуся єдиною нездарою в сім’ї. Та я ніколи й не хотіла вступати до коледжу й нині навчання мене не приваблює. Боюся, я геть позбавлена честолюбства. Є лиш одне соціальне становище, яке я хочу посісти, проте не знаю, чи станеться це колись. Якщо ні — я не хочу нічого іншого. Але я не писатиму про це тут. Про таке можна думати, а писати… о, ЦЕ кузина Софія неминуче назвала би безсоромністю.

Ні, я напишу. Я не боюся ні упереджень, ані кузини Софії! Я хочу бути дружиною Кеннета Форда! Отак!

Щойно я поглянула на себе в дзеркало й не виявила ані сліду присоромленого рум’янцю. Мабуть, я зовсім неправильна дівчина.

Сьогодні я ходила відвідати Понеділка. Його геть скрутив гостець, проте песик сидів і, як завжди, чекав наступного поїзда. Коли я підійшла, він постукав хвостиком по платформі й благально поглянув мені у вічі, мовби питаючи: „Коли приїде Джем?“ Ох, Понеділку, немає відповіді на твоє запитання, як і на інше, що мучить нас безперестанку: „Що буде, коли Німеччина завдасть удару на Західному фронті — останнього, великого та переможного удару?“

1 березня 1918 року.

— Що принесе нам весна? — сказала сьогодні Гертруда. — Я боюся її, як не боялася ще жодної весни. Як ви вважаєте, чи настане той час, коли наші життя будуть вільні від страху? Майже чотири роки ми щовечора лягаємо спати зі страхом і щодня прокидаємося, охоплені ним. Страх — небажаний гість за нашим столом, осоружний супутник повсюди, де ми опиняємося.

— Гінденбург каже, що першого квітня буде в Парижі, — зітхнула кузина Софія.

— Гінденбург! — папір і чорнило не здатні відобразити зневаги, з якою Сьюзен вимовила це прізвище. — Невже він забув, що то за день — перше квітня?

— Досі Гінденбург завжди дотримував слова, — сказала Гертруда похмуро, як могла би сказати сама кузина Софія.

— Так, коли бився проти румунів і росіян, — відрізала Сьюзен. — Заждіть, осьде він зійдеться в бою із британцями та французами. Я не кажу вже про янкі, що намагаються дістатися Європи якнайшвидше і, безперечно, ще покажуть себе.

— Сьюзен, ви казали те саме напередодні битви за Монс, — нагадала я їй.

— Гінденбург каже, що не пошкодує мільйона німецьких життів, аби лиш прорвати фронт, — відказала Гертруда. — Такою ціною він, очевидно, досягне певного успіху… і як ми переживемо цей час, навіть коли зрештою його плани зазнають краху? Ці минулі два місяці, впродовж яких ми, скулившись, чекали удару, здалися мені довшими за всі дотеперішні воєнні місяці вкупі. Увесь день я гарячково працюю, а щоночі о третій прокидаюся з думкою, чи рушили вже в наступ Гінденбургові залізні легіони? Я майже бачу їхній тріумф у Парижі — і це завжди стається саме тієї проклятої години.

Сьюзен із сумнівом зиркнула на Гертруду, та потім, очевидячки, вирішила, що слово „проклята“ не таке бридке, як „триклятуща“.

— Я хочу випити якесь чарівне зілля й проспати наступні три місяці — а прокинувшись, виявити, що Армагеддон скінчився, — роздратовано мовила мама… а вона ж нечасто підупадає на відвазі, щоби відчути таке, а чи заявити про це бажання вголос. Мама дуже змінилася, відколи того жахливого вересневого дня ми довідалися, що Волтер ніколи вже не повернеться, проте вона завжди трималася несхитно й терпляче. А нині здається, що навіть вона більше не може терпіти.

Сьюзен підійшла до мами й торкнула її за плече.

— Не бійтеся, пані Блайт, дорогенька, і не журіться, — лагідно проказала вона. — Учора я й собі так почувалася, то встала з ліжка, запалила світло й розгорнула Біблію. І як ви гадаєте, що за вірш мені трапився?