Джорджіна Говелл - Королева пустелі

чого їй вдалося досягнути, й у щоденнику для Діка з прикрістю написала: «Боюся, коли я озирнуся назад, то скажу: це була марна трата часу».

У березні 1914 року Ґертруда ще стільки всього не знала. Надана нею інформація про життя племен, нанесення на карту територій, розкриття схем племінних союзів і ворожнечі — усе це загал знань, що не має аналогів. Вільне володіння арабською мовою дало Ґертруді змогу чітко збагнути багатовікову арабську систему правління, панівні інтриги привілейованих родин і племен. У майбутньому знання, отримані в цій експедиції, визнають безцінними. Та нині, долаючи виснажливу дорогу до Багдада, Ґертруда протоптувала кордон між майбутніми Іраком і Саудівською Аравією. Довгі роки підготовки закінчилися, у її житті розпочиналася кар’єра, вготована для неї долею.

Висновок Ґертруди стосовно того, що майбутнє Саудівської Аравії в руках саме Ібн Сауда, набуде надзвичайно великої цінності, коли вона доповість про це британському послові в Константинополі, не випускаючи жодного факту, про який довідалася. Вона доповість про могутнього Сауда як про гідного кандидата на британську підтримку. Ґертруду дуже засмучував той факт, що їй не вдалося особисто зустрітися з Ібн Саудом. Як би вона здивувалась, якби знала, що коли за кілька років він наважиться на безпрецедентний крок звернутися до британського уряду з проханням допомогти зброєю, то поїде на зустріч з нею.

Тепер, коли Хаїль залишався в десяти днях позаду, Ґертруда наблизилася до кордону річки Євфрат, перетнувши який вона залишила землі бедуїнів.

У місцевості, де пастухи Шіа з племені Ріу їздили верхи на віслюках, її караван привертав до себе значну увагу. Попереду на Ґертруду чекали вже звичні проблеми: в’їзд у табори, шейхи яких могли як гостинно зустріти подорожніх, так і пограбувати; вимушеність ховатися в ущелинах з гвинтівками напоготові; потреба в нових рафіках на заміну заляканим попереднім. Одного разу у них скінчилися запаси води, й біля водопою вони натрапили на зграю розбійників. І тоді Ґертрудин рафік Газалат з кам’яним виразом обличчя відвернув біду. Декілька разів вони потрапляли під обстріл. Ґертруда все розмірковувала, чи відчуття, які виникали в такі миті, можна вважати страхом, і дійшла висновку, що тепер нарешті навчилася розпізнавати емоції. Хаїль навчив її це робити. У своєму другому щоденнику вона написала:

«Після ретельного аналізу своїх почуттів, я зрозуміла, що в такі миті я боюся. Напевно, це і є страх, невеличкий супротив розуму, неначе надто енергійний кінь, який тривалий час натягує стремена, а тоді несподівано їх відпускає — ти розумієш, що це відчуття тобі повністю підвладне, ти відчуваєш його, наче прискорене серцебиття. У мене вдома є один кінь, який постійно себе так поводить, він дуже скажений. А тоді з’являється велике бажання залишатися в безпеці протягом наступної години! Так, це страх».

Ґертруда була виснажена. У Наджафі Фаттух найняв для неї віз. Попереду чекала довга дорога до Багдада, і конем її пройти було б значно швидше. Ґертруда повантажила всі свої речі, сіла сама, і шість годин тряслася у возі до Кербели; за цей час їм двічі довелося міняти коней на поштових станціях.

Мандрівники приїхали, коли надворі вже стояла ніч. Ґертруда залишила свої валізи у готелі й пішла провідати давнього товариша, Мохаммеда Хуссейна Хана. За вечерею вони розмовляли англійською; для Ґертруди така можливість випала вперше за останні десять тижнів. Вона з радістю написала Дікові про те, що Хан планував поїхати до Британії на якісь вихідні. Коли Ґертруда запитала в нього, куди він із сім’єю хотів би там сходити, Мохаммед відповів, що збирається залишити сім’ю у Наджафі, крім того, перед від’їздом планує подати на розлучення з дружиною. У своєму щоденнику Ґертруда висловила свої почуття щодо цього цілим рядком знаків оклику.

Для того, щоб подолати останній етап подорожі, о третій годині ночі Ґертруда вже мала сидіти у запряженому візку. Вона спала лише кілька годин.

Тепер, коли між нею і надісланими їй листами залишалася така маленька відстань, Ґертруда починала хвилюватися за своїх рідних. Багато що могло трапитися за десять тижнів, а саме стільки часу минуло відтоді, як вона востаннє отримувала від них вісті. Решту дороги до Багдада мандрівниця промчала, наче стріла, проїхала нову залізницю і по обіді вже була на місці. Втомлена й стривожена, вона зловила себе на думці, що накричала на відданого Фаттуха, і попросила в нього пробачення. Ґертруда завжди намагалася бути терплячою, відтворюючи в пам’яті слова одного зі своїх рафіків, які він сказав у Нефуді: «Щоразу, коли ми приходитимемо на це місце, будемо казати: „Ми були тут з нею, тут вона розбила свій табір”».

«І я сподіваюся, що вони насправді так говоритимуть; думка про це змушує страшенно хвилюватись, адже вони мають розповідати про мене тільки хороше, оскільки по мені вони судитимуть усю нашу расу. Згадка про ці слова дуже часто перешкоджала мені ляпнути щось необдумане, коли я була стомлена, сердита чи знуджена. О Боже! Яка я часом буваю знуджена, сердита і стомлена!».

Ґертруда одразу пішла до британського представництва й забрала пошту у нового працівника, якогось полковника Ерскіна. Описуючи його у своєму щоденнику, вона використовує гострі, мов лезо ножа, слова:

«Він прокидається не раніше 12, а по обіді полюбляє розкладати у себе в кімнаті пасьянс. Він не знає жодної іноземної мови, навіть французької, а в його голові суцільний вакуум щодо Туреччини загалом і Турецької Аравії зокрема. І це людина, яку ми надіслали сюди в той час, коли з одного боку будується багдадська залізниця, а з іншого — втілюються наші проекти зрошувальних систем. Дивна ми нація».

Ґертруда повернулася в готель, почала скурювати сигарету за сигаретою і решту того дня й ночі провела, читаючи листи. Як виявилось, за цей час нічогісінько не змінилося. Її сім’я була живою та здоровою; не змінилась і Дікова жорстока натура, звісно ж, профільтрована крізь багато сторінок порожнього красномовства, воскрешати її надії, а тоді враз жбурляти їх у небуття. Що далі Ґертруда віддалялася від нього, то люб’язнішим він з нею був — на папері. Відчуваючи нестерпну потребу в його коханні та присутності, Ґертруда ніяк не могла знайти собі розради. Дік продовжував грати на її вразливості, поки Ґертруда не починала щиро вірити в те, що в них може бути спільне майбутнє. Її страждання почалися спочатку, щойно вона прочитала його слова: «Я Вас кохаю — чи допомогло Вам це якось там, у пустелі? Чи стала та далека межа життя менш неосяжною та менш безлюдною?». І нарешті його лист з Аддис-Абеби, Ефіопія,