Борис Акунін - Сокіл і Ластівка

безсумнівно, залишуся, тому мене ніяк не можна вважати авторитетом у питаннях парування. Однак відсторонення не заважає (точніше навіть допомагає) мені дивитися на цей бік життя об’єктивно, робити порівняння.

Не без гордощів зауважу, що прелюдія до злучки у нас, птахів, виглядає набагато красивіше і благородніше, ніж у людей. Ми не хапаємо самок за помітні частини тіла, не викрикуємо вульгарностей, не вдаємося до грубої сили, якщо нам відмовляють. Ми зваблюємо подруг співом — залежно від І видової приналежності й таланту. Ми ніжні, шанобливі.

У нас, папуг, вважається неприпустимим залишити запліднену самку без уваги, а новонароджених пташенят без їжі.

І ще, ми ніколи не брешемо своїм обраницям, як це роблять двоногі. Я читав Ронсара, Шекспіра й Аріосто, які оспівували романтичне кохання. Після чого пройнявся глибокою недовірою до літератури. Щось не зустрічав я галантних кавалерів, трепетних Ромео і лицарських Роландів. Принаймні серед моряків.

Про що в цей час думала Летиція, я можу тільки здогадуватися. Вона зберігала мовчання, лише одного разу прошепотіла сама до себе: «Він на світі такий один, це безсумнівно…» «Хто, хто, хто?» — запитав я, сіпнувши її за рукав. Але відповіді не отримав.

Нарешті на сходах з’явився Логан. Його проводжали аж три дівки, з якими він щедро розрахувався. Намагаючись не лопотіти крилами, я перелетів на бильця і слухав, як ірландець давав своїм подругам. останні настанови:

— … та отримає сотню золотих. Слово Гаррі Логана! Та тільки не здумайте підсунути мені чужого байстрюка. Своїх діток я завжди відрізню. А якщо хтось з вас понесе, та витравить плід, виріжу на чолі хрест, так і знайте!

— За сто пістолів я хоч каймана виношу, — сказала одна з дівчат. Решта, здається, була такої ж думки.

Тут Гаррі помітив унизу пухку пристаркувату даму, вдягнену у все чорне. З вигляду вона скидалася на поважну матрону, але я бачив, що саме вона тут усім заправляє. Викидайли, повії і навіть клієнти слухалися її без заперечень. То була хазяйка «Пуп’яночка», мадам Роза.

— Гей, тітонько, треба поговорити! — гукнув згори штурман.

Мабуть, вони були старими знайомими. Власниця борделю посміхнулася, показавши гнилуваті зуби, й поманила ірландця в куток, де в неї стояла конторка з грошовою шухлядою.

Я, звісно, негайно зайняв зручну позицію — на лампі, прямо над ними, потурбувавшись про те, щоб не потрапити на очі Логану. Моя вихованка теж провернула обережний маневр. Насунувши капелюха на очі й намагаючись триматися в тіні, перемістилася вздовж стіни і заховалася за шафою. Ніхто не звернув уваги на її дивну поведінку. Я давно помітив, що у публічному домі взагалі мало витріщаються по боках. І відвідувачі, і повії надто перейняті невигадливою грою, що передує спарюванню.

— Ну, як тобі мої ціпоньки, пустуне? — запитала мадам Роза, поплескавши Логана по веснянкуватій щоці.

Він побідкався:

— Страшні, як ропухи:

— Ти не просив красунь. Ти сказав: щоб були посередниці між місячними, коли бабі легше залетіти. Таких я й вибрала. Не забудь, що ти обіцяв: якщо у когось з них з твоєї ласки станеться перебій у роботі…

— Заплачу, заплачу, — нетерпляче увірвав штурман. — Ти краще скажи, обдумала мою пропозицію?

Мадам Роза пожувала губами.

— Ти хочеш купити у мене трьох чорних дівчат. Так?

— Так. Бажано у тілі.

— Не винайняти, а саме купити? — уточнила вона.

— Так, так, грець би тебе взяв! Є товар чи немає?

— Гаррі Логане, ти хочеш стати моїм конкурентом, — гірко сказала поважна дама. — Після всього, що я для тебе зробила! Зізнавайся!

— Ні. Я повезу їх геть від Фояля. Ти ніколи їх більше не побачиш. Клянуся. Скільки ти хочеш за трьох чорних товстих баб?

Перемовини перейшли у ділову стадію.

— Товстенькі дівчата мають добрячий попит. Чим товщі, тим більш жадані. Я продам їх тобі на вагу. П’ять ліврів за фунт живого м’яса. І роби потім із ними, що забажаєш.

— Це скільки ж вийде?

Штурман виглядав спантеличеним.

— Рахуй сам. Я маю сто п’ятдесят фунтів. Тож я б коштувала тобі сімсот п’ятдесят монет.

Вона захихотіла, а Гаррі почухав потилицю.

— Якщо на вагу, беру сухорлявих. Але тоді не по п’ять, а по три.

Хвилин десять вони торгувалися. Гаррі вимагав знижки за давню дружбу й оптову покупку. У кінцевому рахунку зійшлися на півтори тисячах, поплювали на долоні і скріпили оборудку ручканням.

Тут мадам Роза сказала:

— Додай сотню і отримаєш на додачу одну білу. Всього за сотню!

— Чого це ти так розщедрилася? — примружився штурман. — Кажи правду, стара шахрайко. Мене все одно не обдуриш.

— Я й не думала тебе обманювати. Є у мене одне стерво, об яке я три батоги збила, а все намарно. Злюща, як скажений пес. Але якщо ти береш дівок на вивіз, щоб перепродати, яка тобі різниця?

Він погодився:

— Твоя правда. Однак я хочу бачити, що купую.

Здається, Логан задумав цілу весняну сівбу, подумав я. Невже він збирається взяти в плавання гарем, щоб вже напевно заробити кредит у Господа? Тут два питання. По-перше, як до цього поставиться команда? По-друге, чого б це воно ірландцеві авансувати Всевишнього відразу на стільки душ?

Годі й казати, що другим питанням я переймався набагато більше за перше.

Охоронці-мулати привели чотирьох дівчат. Три чорношкірі були худорлявими, забитими і перелякано трималися разом. Четверта, зі сплутаним волоссям кольору клоччя, у брудній дірявій сукні, була з ланцюгом на шиї і зв'язаними руками. На вилиці у неї був синець, світлі очі непримиренно зблискували.

— Паскудна стара пацючихо, — сказала вона хазяйці замість привітання. — Щоб у тебе ніс провалився. Щоб ти на власних кишках повісилася! Щоб ти залетіла від зграї прокажених! Щоб у твоєму пузі завелися хробаки! Щоб у тебе з…

Мадам Роза подала знак, і скандалістці заткнули рота, але з-під кляпа продовжувало долітати нерозбірливе гарчання.

— Це навіжена Марта. Інших звати Бубу, Муму і Куку. Вони чудові дівчата. Ну що, береш?

Логан почухав підборіддя.

— Якщо ти хочеш, що я звільнив тебе від цієї мегери, треба не докидати сотню, а скидати.

— Дідька лисого! За двадцять монет мені її приріжуть і кинуть у море.

Невгамовна Марта спробувала буцнути хазяйку ногою, але матрона виявила неочікувану спритність — зіскочила зі стільця й ухилилася.

— Гаразд. Забирай її задарма, — сказала вона, пересідаючи подалі. — Не хочу брати зайвий гріх на душу. Коли я отримаю гроші?

— Нехай дівок доставлять до причалу за годину. Там і розрахуємося. Все, мені час. Агов, де моя шабля?

Проданих рабинь стали прив'язувати до довгої мотузки. Три полохливі негритянки плакали, певно, погано розуміли, що за переміна трапилася в їхній