Борис Акунін - Сокіл і Ластівка

на французький бриг і поплив хтозна-куди… Джим каже: баба у нього тут з виродком. Рано чи пізно Гаррі до них повернеться. І відведе нас до скарбу Сан-Дієго. Будемо пильнувати, хлопці… Скільки ми за цей рік натерпілися, очікуючи…. За те, що ми британці, ледь у тюрму нас не посадили. Але ми сказали, що вже не піддані короля Вільгельма, а вільні флібустьєри. Відпустили… Щоб з голоду не здохнути, чого тільки не робили. Навіть на велику дорогу виходили. Ми з Шотландцем уже зневірилися. Один Джим вірив. І ось сьогодні…

Не договоривши, не скрикнувши, навіть не захрипівши, Гарбуз раптом відкинув голову назад і замовк на півслові. Він був мертвий.

Летиція прикрила йому очі й почала читати відхідну:

— «Ісусе милосердний, любий душі, молю Тебе заради страждань Твого найсвятішого серця, заради печалей пречистої матері Твоєї, обмий дорогоцінною Твоєю кров’ю грішників земних, хто нині страждає і помре…»

А я витратив час з більшою користю: почав зіставляти факти. І багато речей прояснилися — неначе розсунулися штори і в темну кімнату хлинуло світло.

— Ах, ах, ах! — заквоктав я майже по-курячому. Та припини ж ти молитися, дурненька дівчинко! Розкинь розумом!

Летиція увірвала молитву на півслові, схопилася за голову.

— Господи, Кларо, так ось у чому справа! — пролопотіла моя вихованка, — Яка ж я дурепа! Дезессар у змові з Логаном! Вони й не збиралися плисти в Сале! Ірландець намовив капітана взяти курс на Кариби, щоб забрати скарби англійського корсара! Невже таке можливо? «Згадай, як звати улюбленого синочка Логана! — клекотав я. — Недарма Гаррі сказав, що малюк принесе йому талан! Певно, хлопчисько народився трохи раніше чи трохи пізніше смерті Джеремі Пратта, і забобонний штурман назвав сина на честь капітана, якого загнав на той світ! Здійснив «торгівельний обмін» з Господом — життя за життя».

— … Але чому Логану знадобилося шукати корабель у Європі, на іншому кінці світу? Він міг би домовитися з якимось корсарським або навіть піратським капітаном прямо тут, у Вест-Індії?

У мене була відповідь і на це. Звертатися до піратів Гаррі не наважився. Харцизяки з «Берегового Братства» забрали б усю здобич собі — адже вони не визнають ніяких законів. Залучити англійського корсара Логан не хотів, бо вкрадений скарб є власністю короля Вільгельма. Кожен британець волів би віддати здобич короні, отримавши натомість законну третину, славу і лицарське звання на додачу. Тому Гаррі й вирушив до Сен-Мало, столиці французьких корсарів, ворожих до Англії. Я певен, що Логан зумисне обрав у напарники саме Дезессара, який ніколи раніше не бував у вест-індських водах: капітан змушений був у всьому покладатися на досвід і знання свого штурмана.

Та даремно кидав я на Летицію зневажливі погляди, пишаючись своєю метикуватістю. Дівчинка пригадала дещо, що вилетіло з моєї голови.

— Батечко Пом не сам упав зі сходів! Це Логан його зіштовхнув! Йому треба було зайняти місце штурмана. Мабуть, вони заздалегідь домовилися з Дезессаром. Яке паскудство!

Вона випросталася, надягла перуку і капелюха.

— Сідай мені на плече! Треба його знайти! «Кого? Нащо?» — сполошився я.

— Не галасуй. Треба розшукати Логана. Я більше не хочу бути дурепою, яку водять, наче кота за ниткою!

Я не був певен, що це гарна думка. Ірландець — людина небезпечна. Якщо відчує загрозу, «позичить» у Господа ще одну душу — потім зайвий раз у бордель навідається.

Демонстративно розчепіривши крила, я застрибав по землі у бік, протилежний до того, куди нещодавно побіг Гаррі.

— Ти боїшся? — дівчинка мені докоряла. — Дарма. Я не дам взнаки, наче щось знаю. Лише послухаю, про що він так прагнув зі мною поговорити. А там уже вирішу.

Я розумію, що говорила вона не зі мною, а просто складала план дій уголос. Але все одно було приємно. «Мудро, мудро», — проворкотів я.

Злетів їй на плече, і ми вирушили на пошуки Гаррі Логана.

* * *

Летиція кинулася до першого-ліпшого перехожого з питанням: де тут бордель?

Першим-ліпшим, точніше, ліпшою, виявилася огрядна креолка з сатиновим тюрбаном на голові.

— Бідолашний, аж тобі терпець урвався, — відповіла вона, по-материнському поцмокавши язиком. — Либонь, щойно з корабля? Навіщо гроші дурно витрачати? Ходімо зі мною. Я такого молодесенького задарма приголублю.

— Мене треба в публічний дім! Де він? — нетерпляче вигукнула Летиція.

Креолка була ображена в найкращих намірах і вибухнула всілякими виразами, повторювати які немає сенсу. Не дізнавшись того, що хотіла, моя вихованка побігла далі.

Навчена досвідом, вона пройшла повз ще двох представниць тієї ж статі (і, судячи з вигляду, тієї ж професії), ні про що у них не запитавши. Однак перший же чоловік, який нам трапився, хоча і невпевнено тримався на ногах, відразу ж надав усю необхідну інформацію:

— Тобі який бордель? У нас у Фоялі їх три.

— Найкращий, — подумавши, відповіла дівчинка.

Я б сказав те саме — для такого відповідального «посіву» Гаррі Логан скнарити не стане.

— Це як кому до смаку, — докладно почав пояснювати перехожий. — Кому що подобається. Особисто я полюбляю «Трикутний капелюшок», там дівчата веселі. Хто любить музику, ходить до «П’яного марабу» — у них і скрипочка, і волинка, і бубонці. Але найбільший вибір і найвищі ціни, звісно, у «Пуп’яночку».

— Тоді мені в «Пуп’яночок».

— Іди праворуч, потім ліворуч. Відразу за міською в’язницею побачиш. І почуєш. «Пуп’яночок» ми почули ще раніше, ніж побачили. Галас, свист і недоладний спів допомогли нам не пропустити потрібний поворот.

Двоповерховий будинок з довгим балконом був яскраво освітлений, над гостинно розчахнутими дверима висів ліхтар у вигляді напіврозквітлої троянди.

Як завжди у закладах такого штибу, внизу знаходилися харчевня, де пили, їли, веселилися безтурботні грішники. На вході — явна ознака респектабельності — Летиції запропонували здати зброю. Шаблі чи шпаги у неї не було, а про захований у кишені пістолет вона розсудливо змовчала. Однак на стійці, серед холодної і вогнепальної зброї, ми помітили шаблю Логана на шкіряній, прошитій золотими нитками перев'язі. Ірландець тут, ми не помилилися!

Сіла моя вихованка у темному закуті під сходами. Замовила кухоль сидру. Прогнала дівку, яка хотіла «скласти компанію такому гарненькому», і нас полишили у спокої — це теж свідчило про солідність закладу. У дешевому борделі дівки надокучливі, як мухи.

Годину, а може, й дві, ми спостерігали за повіями та їхніми кавалерами. Тобто спостерігала Летиція, якій у цьому грубому світі чимало дечого здавалося новим. Я ж за прожиті роки надивився на кишла достатньо, і тому не стільки витріщався, скільки займався улюбленою справою — розмірковував.

З огляду на обставини мого неординарного життя я незайманий і таким,