Володимир Броніславович Бєлінський - Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга

України тільки під командуванням українського гетьмана. Церковна унія скасовувалася, а православна церква в усьому зрівнювалась з католицькою. В Україні мало бути засновано два університети, а колегіумів та гімназій з латинською та грецькою мовами навчання — «скільки потрібно». Передбачалось вільне книгодрукування. Козакам гарантувалися давні соціальні права, а за поданням гетьмана 100 козаків із кожного полку отримували шляхетство. Г(адяцький) д(оговір) узаконював українську державність і забезпечував можливість боротьби за об’єднання всіх українських земель» [146, с. 104].

Полякам у ті часи в Україні вже не було віри. А Московія обіцяла «золоті гори» та інтригувала, як справжній золотоординський «шулер». І українці кинулися у ті православні, хоча й золотоординські, «обійми». Вони не знали, що їх там чекало…

За твердженням «відомого українського письменника та історика Валерія Шевчука» (книга: «Козацька держава»), держава козаків діяла впродовж 1490–1798 років. Тобто з часів офіційної появи козацтва (1489 рік) до виходу в світ поеми Івана Котляревського «Енеїда» (1798 рік). На той час майже вся українська козацька еліта зросійщилась та стала прислуговувати Московській імперії.

Український народ інтуїтивно породив нову еліту — літературну. Першим представником нової української еліти вважається Іван Петрович Котляревський (1769–1838) зі своєю «Енеїдою». А далі йде Великий Український Пророк-Будитель Тарас Григорович Шевченко, який розбудив-таки український народ та покликав його до «сокири». Тому українські покидьки — «грязь Москви» — так люто його не люблять і досі! І несть їм числа…

Мені подобаються слова Василя Симоненка, передчасно знищеного Москвою та її лакеями українського поета. Цитую:

Ви, байстрюки катів осатанілих,

Не забувайте, виродки, ніде!

Народ мій є! В його волячих жилах

Козацька кров клекоче і гуде!

Після цих слів українцю не можна бути нейтральним до української держави! Або він справді — «байстрюк».

Чудовий сучасний українець, професор і письменник Олег Іванович Гринів досить влучно написав: «Бандити жирують на волі! Герої лежать у сирій землі!..»

Настала пора українцям вирішувати й це питання!..

Зазначимо: всі потуги Московії та Польщі приборкати Україну впродовж 1660–1680 років закінчилися крахом. Тоді окупанти, у сумнозвісному 1686 році, уклали так званий Вічний мир. Цією угодою Московія і Польща на довгі роки закріпили поділ України за собою.

Не забуваймо тих буремних років.

Частина восьма

ХХ СТОЛІТТЯ

1. Похід полковника Болбочана на Крим

Аби читачі зрозуміли, про що йтиметься, згадаймо попередні події тих років.

23 червня 1917 року Українська Центральна Рада, що почала діяти після російського Тимчасового уряду (15 березня 1917 року) проголосила 1-й Універсал, яким визнала автономію України у складі єдиної Російської держави.

Після більшовицького перевороту 7 листопада 1917 року Центральна Рада 20 листопада проголосила 3 Універсал, яким оголосила Україну Українською Народною Республікою, як автономну частину майбутньої демократичної єдиної Російської Федерації. На що Російська так звана Федерація послала на Українську Народну Республіку своє військо, аби заборонити те робити.

Українська Народна Республіка у той час разом із Російською Республікою вели у Бресті мирні переговори з Німеччиною та Австро-Угорщиною про мирний договір. Оскільки Українська Народна Республіка не була проголошена незалежною державою то, зрозуміло, що вона не мала права підписувати міжнародні угоди.

22 січня 1918 року Мала Рада (головний робочий орган Центральної Ради між її сесіями) оголосила 4 Універсал, за яким Українська Народна Республіка проголошувалася незалежною державою.

В ніч на 25 січня Центральна Рада затвердила своїм 4 Універсалом остаточну редакцію тексту про незалежність України.

 Полковник Петро Болбочан

В ніч на 9 лютого 1918 року в Бересті-Литовському був укладений мирний договір, яким Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина та Болгарія визнавали незалежну Українську Народну Республіку. Після того Україна попросила у них допомоги проти більшовицького агресора.

13 лютого 1918 року була укладена українсько-австрійсько-німецька угода про надання Україні воєнної допомоги, а уже 18 лютого австро-німецькі дивізії вступили на терени України.

2 березня українські війська звільнила Київ, а до кінця квітня московське військо, люто огризаючись, покинуло Україну.

Саме про воєнний похід 1918 року групи українських військ, яка переросла в корпус, і йтиметься в нашій розмові.

Зазначимо: більшовики після повернення української влади до Києва втекли на схід і південь. Всіма цими російськими більшовицькими силами командував офіцер Михайло Муравйов — вішатель. Його штаб до 20 березня перебував у Катеринославі, а потім у Харкові.

Тому, зрозуміло, що українське командування віддало своїм військам наказ передовсім розгромити та вигнати з України більшовицькі війська.

На бік та захист Української Народної Республіки у 1918 році ставали переважно новостворені козачі війська (загони).

Саме у другій половині 1917 року в Києві був створений 1-й козацький імені Богдана Хмельницького полк, який українська влада тут же відправила на фронт, а «палкі московські патріоти» хотіли його знищити по дорозі. Так Центральна Рада опинилася перед бандитською Москвою в кінці 1917 — на початку 1918 року незахищеною.

Тільки 2 березня 1918 року, на той час уже 1-й Запорозький козачий полк повернувся до Києва.

«У полку за вживання московських матюків належала кара, а старшини ще накладали один на одного грошовий штраф за будь-яке російське слово, яке вихопилося з вуст. Кошти йшли на користь Старшинського зібрання…» [240, с. 9].

Так в Україні почало появлятися національне військо.

27 березня українські загони захопили Полтаву. Московити тікали далі.

6 квітня 1918 року частини української армії побідно увійшли до Харкова. Тут із них створили Запорозький корпус національних військ.

«У склад корпусу входили такі частини: 1-й Запорозький ім. гетьмана Дорошенка піший полк (командир полку полковник Загродський), 2-й Запорозький піший полк (командир полку полковник Болбочан), 3-й Гайдамацький піший полк (командир полку полковник Сікевич) і 3-й Запорозький ім. гетьмана Богдана Хмельницького піший полк (командир полковник Шаповал). Ці полки сформували 1-шу дивізію і мали зі свого складу виділити 2-гу дивізію. Командиром 1-ї дивізії був призначений полковник Болбочан…

Окремо до складу корпусу входили: 1-й Запорозький ім. Костя Гордієнка кінний полк (командир полковник генштабу Петрів), 1-й Запорозький гарматний полк (командир полку полковник В’ячеслав Перфенієв), 1-й Запорозький інженерний полк (командир полку полковник Олександр Кузьма), 1-й автоброневий дивізіон (командир сотник Олександр Болдирів), кінно-гірський дивізіон (командир полковник Алмазов) і повітроплавний відділ.

Попри коротке існування, частини корпусу мали внутрішню спайку, великий запал до боротьби й високу патріотичність. Це був свіжий, здоровий здатливий матеріал, з якого можна було виплекати найкращих загартованих вояків, що могли б стати міцним фундаментом будучої нашої армії…» [240, с. 91].

Запорізький корпус розділили на частини і кинули на визволення українського півдня. Перша частина у складі — 2-й Запорозький піший полк, 1-й імені Костя Гордієнка кінний полк, інженерний курінь, автопанцирний дивізіон, три легких і одна важка батареї, кінно-гірський дивізіон і два бронепотяги на чолі з полковником Болбочаном рушили на Крим по лінії Харків-Лозова-Олександрівськ-Перекоп-Севастополь.

«Група мала своїм завданням випередити