Урсула К. Ле Гуїн - Сказання Земномор'я

історії ніхто з оповідачів тобі не розкаже, господине, — зауважив він, мигцем глянувши на її схвильоване обличчя. — Та й хтось інший навряд чи знає що-небудь подібне.

— У ті роки, — продовжив він свою розповідь, — я тільки-тільки став Верховним Магом Земномор'я і був навіть молодшим за того чарівника, з яким ми боролися, а тому, можливо, трохи його недооцінював. І нам з Майстром Заклинателем довелося протиставити всю свою волю і могутність його волі і могутності — і все це відбувалося в тиші Одинокої Вежі, в одному з найпотаємніших її куточків, і ніхто навіть не знав, що саме там відбувається. Наш бій з ним був довгим, дуже довгим, і в підсумку він не витримав і зламався. Зламався, як ламається палиця. І все ж, зломлений, зумів втекти! І Майстер Заклинатель був не в силах що-небудь зробити, бо спершу даремно розтратив занадто багато сил, намагаючись самотужки подолати вплив на нього сліпої волі противника. Та й у мене в той момент не вистачило ні сил, щоб зупинити ту людину, ні розуму, щоб послати когось за ним навздогін. І йому вдалося втекти з острова Рок. І зникнути.

Ми не змогли приховати від Майстрів, що нам довелося витримати з цим чарівником жорстоку битву, після якої йому вдалося втекти. Але ми розповіли про поєдинок так скупо, що багато в Школі вирішили: ну і добре, що його тут більше немає; він і так був, схоже, не в своєму розумі, а тепер, видно, зовсім з глузду з'їхав!

Але ми з Майстром Заклинателем, насилу зумівши залікувати ті рани, які були нанесені нашим душам, котрі прагнуть перебороти ту непереборну душевну тупість і тілесну слабкість, які є неминучим наслідком подібних битв, обидва вважали, що дуже небезпечно, коли чарівник, наділений такою неймовірною могутністю, буде поневірятися по Земномор'ю, втративши сором і совість, а можливо і розум; або, можливо, згорає від сорому, або, відчуваючи безсилий гнів, одержимий бажанням мстити.

Ми не змогли виявити його слідів ні на одному з островів. Він, без сумніву, покинув Рок в образі птаха або риби і не міняв цього вигляду, поки не знайшов собі підходящого притулку. А треба тобі знати, господине, що справжній чарівник здатний до того ж сховатися від будь-якого шукаючого закляття. Ми всюди наводили довідки про нього — ми добре вміємо це робити, — але ніхто нічого про нього не знав, і ніяких відомостей про нього ми так і не отримали. Довелося пуститися на пошуки самим: Майстер Заклинатель відправився на східні острови, а я — на західні. Бо при думці про цю людину перед моїм внутрішнім поглядом завжди чомусь виникала величезна гора, схожа на конус зі зламаною верхівкою, і простора зелена долина, що розкинулася біля її підніжжя з південного боку. Я пригадав уроки географії, які мені ще в дитинстві давали в Школі Рок, пригадав розташування острова Семел і його головну гору Анданден, і незабаром опинився на вашому острові. А потім добрався і до Верхніх боліт. І, по-моєму, напрямок було обрано мною правильно.

Він замовк. У тиші було чути лише шепіт вогню в каміні.

— Мені поговорити з ним? — запитала Гифт дуже спокійно.

— Ні не потрібно! — відповів він різко і якимось пронизливим голосом, схожим на крик яструба. — Я сам! — І він виголосив одне лише слово: «Іріотх».

Гифт подивилася на двері спальні і побачила, що двері відчинилися ніби самі собою і на порозі появився Отаку, худий, виснажений, а в його темних очах, ще зовсім сонних, вчувалися розгубленість і біль.

— Це ти, Гед, — промовив він і вклонився. А потім раптом гордо підняв голову і запитав: — Ти забереш у мене моє Ім'я?

— З якого дива?

— Воно всім приносить тільки горе і біль. У ньому занадто багато ненависті, гордості, жадібності…

— Все це я заберу у тебе, Іріотх. Але тільки не твоє Ім'я.

— Я просто не розумів тоді… - сказав Іріотх. — Я навіть не замислювався — щодо решти…. Мені і в голову не приходило, що вони просто ІНШІ. Хоча всі ми ІНШІ по відношенню один до одного. Власне, люди і повинні бути такими. Я був не правий, Гед.

І той, кого він назвав Гедом, підійшов до нього, взяв його руки, простягнуті в німому благанні, в свої і сказав:

— Ти пішов хибним шляхом, Іріотх. Але ти повернувся. А зараз ти просто дуже втомився. Адже цей шлях, коли йдеш по ньому один, страшенно важкий і довгий. Хочеш, повернемося додому разом?

Іріотх стояв, опустивши голову на груди, ніби всі сили разом покинули його, як тільки спала напруга. Здавалося, вся пристрасність його натури раптом зникла, і все ж він раптом підвів голову і знайшов поглядом — ні, не очі Геда, а очі Гифт, яка мовчки стояла в куточку біля каміна.

— У мене тут ще робота залишилася невиконана, — промовив він.

Гед теж подивився на неї.

— Це правда, — підтвердила вона. — Він наш худобу лікує.

— Вони показали мені, що я повинен робити, — сказав Іріотх. — І дали зрозуміти, хто я такий. Вони знають моє ім'я. Але ніколи його не вимовляють.

Кілька митей пройшли в мовчанні, потім Гед ніжно пригорнув до себе Іріотха і щось тихенько сказав йому на вухо. Коли ж він випустив його зі своїх обіймів, Іріотх глибоко зітхнув з явним полегшенням і сказав:

— Річ у тім, Гед, що ТАМ я ні до чого. А тут я дуже потрібен. Якщо, звичайно, самі люди дозволять мені робити для них цю роботу. — Він знову подивився на Гифт, і Гед теж на неї подивився. Вона переводила погляд з одного на іншого.

— Ну а ти що скажеш, Емер? — запитав у неї той з них, що був так дивно схожий на яструба.

— А я ось що скажу!.. — промовила вона дивно тоненьким, якимось невпевненим голосом, звертаючись до Іріотха. — Якщо бики Олдера цю зиму переживуть і залишаться здоровими, то по всій окрузі господарі худоби будуть просто на колінах благати тебе залишитися! Хоча швидше за все любити тебе вони не будуть ніколи.

— Чаклунів ніхто не любить, — сказав Верховний Маг. — Ну що ж, Іріотх! Невже я провів такий довгий шлях та ще в саму холоднечу, тільки щоб побачити твоє обличчя і повернутися назад на самоті?

— Скажи їм… скажи їм, що я був не правий, — промовив Іріотх. — Скажи, що я соромлюся своїх вчинків. А Торіону скажи… — і він ніяково