Люсі Мод Монтгомері - Енн із Інглсайду

— Я вірю тобі. Але як це так, що ти дитя печалі, Ділайло?

Очі Ділайли розширилися на півобличчя.

— У мене мачуха, — прошепотіла вона.

— Мачуха?

— Коли твоя мама вмирає, а тато жениться знову, та жінка — мачуха, — пояснила Ділайла щонайтремкішим голосом. — Тепер ти знаєш усе. Якби ти знала, як до мене ставляться! Але я не нарікаю. Я зношу страждання мовчки.

Утім, якщо Ділайла зносила страждання мовчки, дивно було, звідки Ді брала всі ті відомості, які вивергала на голови мешканців Інглсайду впродовж кількох наступних тижнів. У муках нестримного захвату й співчуття до нещасної, всіма занедбаної Ділайли вона розповідала про неї кожному, хто готовий був слухати.

— Я певна, це нове захоплення швидко мине, — припустила Енн. — Але хто ця Ділайла, Сьюзен? Я не хочу, щоб діти росли чваньками, та після тієї історії з Дженні Пенні…

— Гріни шановані, чесні люди, пані Блайт, дорогенька, їх добре знають у Лобриджі. Цього літа вони відкупили стару ферму Хантерів. Вони обоє в другому шлюбі й у пані Грін двоє власних дітей. Я з нею майже не зустрічалася, та вона мовби жінка добра, привітна й ласкава. Хтозна, чи справді вона так поводиться з падчеркою, як запевняє Діана.

— Не надто вір усьому, що розповідає тобі Ділайла, — застерегла доньку Енн. — Вона, можливо, схильна прикрашати дійсність. Згадай Дженні Пенні.

— Ні, мамо, Ділайла зовсім не схожа на Дженні Пенні, — обурено мовила Ді. — Анітрохи. Вона цілковито правдива. Якби ви побачили її, мамо, то зрозуміли би, що Ділайла не може збрехати. Удома з неї всі глузують, бо вона не така, як інші. У неї відкрите серце. Її ніхто не любив із самого народження, а мачуха ненавидить її. Мені боляче слухати, як вона потерпає. Мамо, її тримають удома надголодь! Вона не знає, що таке бути ситою! Мамо, вони постійно лишають її без вечері й вона плаче від голоду, плаче, аж поки засне! Мамо, ви бодай раз у житті плакали від голоду?

— Часто, — сказала мама.

Діана витріщилася на неї, заскочена цією нежданою відповіддю на своє риторичне питання.

— Я часто бувала голодна, доки приїхала в Ейвонлі — у сиротинці й до нього. Я не люблю згадувати ті дні.

— Тоді ви можете зрозуміти Ділайлу! — вигукнула Діана, помалу оговтуючись. — Коли вона дуже голодна, то просто сідає й уявляє собі якийсь харч! Мамо, подумайте — уявляє собі що поїсти!

— Ви з Нен самі незрідка так робите, — мовила Енн, проте Ді не бажала слухати.

— Вона страждає не тільки фізично, але й духовно. Мамо, вона хоче бути місіонеркою… присвятити своє життя… а вони насміхаються з неї!

— О, це бездушно з їхнього боку, — сказала Енн, проте щось у маминім тоні обурило Ді.

— Мамо, чому ви мені не вірите? — докірливо запитала вона.

— І вдруге, — усміхнулася мама, — я мушу нагадати тобі про Дженні Пенні. Ти вірила їй так само, як тепер віриш Ділайлі.

— Тоді я була мала, і мене легко було ошукати, — щонайпишніше відказала Діана. Мама, така співчутлива й добра, ставала зовсім інакша, коли донька згадувала Ділайлу Грін. Відтак Діана розповідала про свою нову подругу тільки Сьюзен, бо ж Нен лише байдуже кивала щоразу, коли сестра заводила оповідь про Ділайлу. «Мабуть, вона ображається», — скрушно думала Ді.

Не можна було сказати, що й Сьюзен вельми жаліє нещасну Ділайлу. Утім, Ді мусила говорити про неї з кимось, а вщипливі зауваження Сьюзен шпигали не так дошкульно, як мамині. Годі було чекати цілковитого розуміння від Сьюзен — таж мама колись була дівчинкою… мама любила тітоньку Діану й мала таке ніжне серце. Чому ж її геть не зворушує тяжка доля Ділайли Грін?

«Може, вона теж ображається, що я так палко люблю Ділайлу, — глибокодумно виснувала Ді. — Я чула, що з матерями таке стається — у них прокидається власницький інстинкт».

— Я лютую, коли Ділайла розповідає про свою мачуху, — звірялася Ді, як завжди, у розмові зі Сьюзен. — Ділайла — справжня мучениця. Сьюзен, їй дають хіба трошечки каші вранці й увечері — малесеньку мисочку. І забороняють класти цукор. Сьюзен, я сама теж більше не кладу цукру в кашу, щоб не почуватися винною.

— Он воно що! Ну, та цукор недавно подорожчав на цент, тож, певне, воно й незле.

Діана присяглася нічого більше не розповідати Сьюзен про Ділайлу, але назавтра прийшла додому така сердита, що й забула свою обіцянку.

— Сьюзен, учора Ділайлина мачуха ганяла її по домі розжареним чайником! Подумайте, Сьюзен! Звісно, Ділайла каже, що це нечасто буває, тільки коли мачуха дуже гнівається. А так її садовлять на горище — на темне горище із привидами. Яких жахливих примар вона бачила там, бідолашна! Останнього разу, коли її там замкнули, вона уздріла предивну істоту, яка сиділа на колесі прядки й гула.

— Яку саме істоту? — уточнила Сьюзен. Її вже почали веселити незгоди Ділайли та драматичний тон Ді, і потай вони з пані Блайт посміювалися з одного й з іншого.

— Не знаю… просто істоту. Вона ледь не довела Ділайлу до самогубства. Боюся, колись її все-таки доведуть. Знаєте, Сьюзен, у неї був дядько, що наклав на себе руки двічі.

— Одного разу було недосить? — озвалася жорстокосерда Сьюзен.

Ді пішла геть роздратована, та наступного дня повернулася з новою тужливою оповідкою.

— Сьюзен, Ділайла ніколи не мала ляльки. Вона так надіялася відшукати хоч одненьку у своїй різдвяній панчосі. А знаєте, Сьюзен, що там було замість ляльки? Різка! Її шмагають майже щодня. Подумайте, Сьюзен — шмагають невинну дитину!

— Мене й саму шмагали в дитинстві і, бач — не померла, — мовила Сьюзен, що нікому не дозволила би здійняти руку на інглсайдське дитя.

— Коли я розповідала Ділайлі про нашу різдвяну ялинку, вона заплакала! Сьюзен, Ділайла ніколи не мала ялинки! Але вона каже, що цього року влаштує собі Різдво. Вона знайшла стару парасольку — без тканини, лише зі шпицями — і на Святвечір поставить її у відро й прикрасить. Невже це не зворушливо, Сьюзен?

— Хіба мало ялин довкола? Ними ж усе поросло на старій фермі Хантерів, — буркнула Сьюзен. — І кому то спало на думку назвати малу Ділайлою[23]? Що за ім’я для християнської дівчинки?

— Воно є в Біблії, і Ділайла ним дуже пишається. Сьюзен, сьогодні на уроці я сказала Ділайлі, що завтра в нас на обід буде курка, і знаєте, Сьюзен, що вона відповіла?

— Звідки ж я можу знати? — пирхнула Сьюзен. —