Ана-Марія Еріш - Королівська кров, Ана-Марія Еріш

Грегорі та Амелія стали парою. Я цього не очікувала. Якось так несподівано, так не по їхніх звичках. Всі, здається, думали, що вона буде з Аларіком — вони ж так схожі. Та чи справді це був би правильний вибір для неї? Погляд на цю ситуацію був складним. З одного боку, я завжди була поруч з нею, і це моє бажання бачити її щасливою.

Але водночас я не могла заперечити, що частина мене радості від того, що Аларік залишався вільним, все-таки відчувала. Щось у мені не дозволяло повірити в їх пару.

Я люблю свою сестру, і її вибір має бути важливим для мене. Проте думки про Грегорі, вампіра, завжди змушували мене насторожитися. Вампіри – це небезпека, це нескінченне джерело питань і сумнівів. Вони живуть, змінюються, але їх природа залишається такою ж складною і непередбачуваною, як і їхня сила. Тому я вибрала Бена — його я розумію. Він стабільний. Я можу точно сказати, чого від нього очікувати, і саме це мене заспокоює. З ним я відчуваю себе в безпеці.

Сьогодні я сиділа на ліжку в кімнаті і, як це часто буває, просто думала. Амелія вирішила поспати — здається, щось змінилося в ній після початку її стосунків з Грегорі. Я не могла зрозуміти, чи це справжнє щастя для неї, але на той момент я не могла нічого сказати. Я ж була зайнята своїми власними питаннями. Чому я не могла відпустити свої думки про Аларіка? Навіщо ці постійні порівняння з Беном?

Ввечері, коли не було більше чого робити, я вирішила піти до саду. Місце завжди притягувало, особливо вночі. Тут було особливо спокійно, і я не могла відмовитися від думки, що сад міг бути чимось важливим, з тієї магії, що заповнювала Академію. Я ніколи не помічала, скільки чудових моментів можна упустити через дрібниці. І ось, сидячи на лавці, я спостерігала за квітами. Це було чарівно, майже містично. Може, я могла б побути тут більше?

Не здивувала моя зустріч з Аларіком. Я вже звикла до його несподіваних появ. Його голос звучав майже звично, але щось в його тонах змушувало мене напружитись. Чому я завжди відчувала цю напругу, коли він поруч?

- І чому ж ти сьогодні без Бена? — його питання було, як завжди, з ноткою зацікавленості, але й недомовленості.

- Я ж можу побути й сама, — відповіла я, хоча серце моє відчувало зовсім інше. Я не могла пояснити чому, але цей хлопець змушував мене відчувати себе не так, як усі інші. Він викликав у мені занепокоєння й одночасно притягував мене.

- Я думав, ви тепер йдете в комплекті. Куди ти, туди й він. Як ручний песик, - його слова обпікали, хоча вони були сказані з легкою іронією.

Він сів поруч. Цей жест ставало важким для мене, адже ми були так близько. Серце почало шалено стукати, і це було проблемою, адже Аларік обов’язково все почув. Треба якось заспокоїтись.

- Я не можу тобі сказати, що ти мені подобаєшся, — я була переконана, що це була моя правда.

Ще вчора я б сказала, що це дійсно так. Але чому зараз я відчувала цю пустоту? Чому цей поцілунок — хоч і нежданий — став справжнім викликом для моїх почуттів? Коли він поцілував мене, усе змішалося в один хаос. Я хотіла відштовхнути його, але мої руки тремтіли. Я не могла зрозуміти, чому це сталося, чому я дозволила йому, чому це було важливо для мене. І я зрозуміла, що мені це сподобалося.

Тільки ось що тепер? Всі мої намагання стримувати себе, усі мої твердження щодо Бена... Як я могла все це забути? Як я могла дозволити собі думати про нього, про Аларіка, про ці дві сили, що водночас притягували й відштовхували мене?