Зигмунт Мілошевський - Зерно правди

— Частину інших підвалів перетворили на туристичний маршрут, решту відрізали від міста, але ніхто нею не займався, усі були переконані, що це кілька мокрих льохів. Лише ми, — у його голосі забриніла ледь помітна гордість, — почали досліджувати докладніше. І виявилося, що навіть після того, як тунелі під старою частиною залили, тут залишився лабіринт. Без жодних перебільшень лабіринт, ми рік сиділи в цих підземеллях, майже щодня, і описали не більше ніж двадцять процентів коридорів. Ходімо за мною, по одному.

Рушили, пройшли ще трохи склепінчастим коридором, за ним виявився вже непривітний, низький прохід, наче видовбаний у висхлій коричнюватій грязюці. Шацький торкнувся стіни, на дотик вона нагадувала пісковик. Досить було колупнути нігтем, щоб посипалися жовті піщинки.

Дійшли до розвилки.

— А тепер увага, короткий інструктаж. По-перше, командую тут я, мене не цікавлять ваші звання й чини, — кинув оком на Вільчура, що здавався якимсь напруженим, може, страждав на клаустрофобію? — По-друге, якщо ми якимсь дивом розділимося, то на кожному перехресті або роздоріжжі на висоті метра вирізана стрілка, яка показує дорогу до виходу через семінарію. Та позаяк стрілки є лише на дослідженій нами території, не можна розділятися. По-третє, уникайте вологих місць, де вода тече або капає. Це означає що лес там нестабільний і вас може засипати. Зрозуміло? Гаразд, тоді йдемо.

Прокурор Теодор Шацький на клаустрофобію не страждав, але почувався невпевнено. Коридор був низький і вузенький, його піщана конструкція не створювала відчуття безпеки, йому здавалося, що в холодному, трохи затхлому повітрі замало кисню, щоб легені могли нормально дихати. Хоча можливо, що це діафрагма, дошкульно поцілена Дибусом, не могла стати на відповідне місце. Досі при кожному кроці шпигало під ребрами.

Кілька хвилин ішли мовчки. Декілька разів звернули, усі коридори були однаковісінькі. Це породжувало тривогу, аж шкіра затерпала від самої думки, що тут можна залишитися самому й загубитися.

— Окей, от ми й прийшли, — хлопець раптово зупинився біля стіни з дощок. Однієї бракувало, за нею видніла бетонна стіна. — За цим муром пролягає туристичний маршрут, отой зал з різними черепками. Якщо тут справді щось відбувається, і посеред зали хтось чув якісь звуки, тут ми їх тим більше почуємо.

Усі замовкли. Маршрутом напевне проходила екскурсія, чутно було кроки, приглушені слова, сміх. Високий голос оповідачки, яка розводилася про чийсь неймовірний героїзм. За хвилину всі звуки віддалилися, залишилася неприємна, густа тиша. Шацький здригнувся, відчувши, як щось торкається його руки — то була долоня Соберай. Глянув на неї здивовано, але Бася тільки винувато посміхнулася. Руки не відпустила, це виявилося приємно. Але тільки на мить, потім решту почуттів витіснив пронизливий страх. Із плутанини чорних коридорів долинуло далеке, проте виразне звіряче виття.

— Мать твою, — сказав Дибус.

Соберай судомно зітхнула, міцніше стиснула Теодорову Руку.

— Можеш визначити, де це? — запитав Шацький, задоволений, що в голосі не вчувається тремтіння.

— Луна може ошукувати, але гадаю, що це в західному напрямку, у бік синагоги й костьола святого Юзефа. До Підвалля в мене все описано, а потім побачимо.

Далі йшли набагато повільніше й обережніше. Першим Дибус, за ним Шацький і Соберай, яка досі не відпускала його руку. Мовчазний Вільчур ішов останнім. Шацькому майнула думка, щоб вивести звідси старого поліцейського. Якщо в нього справді клаустрофобія, і в цьому підземеллі в нього станеться серцевий напад, це суттєво ускладнить їхню прогулянку.

— Де ми зараз? — запитав він. Вони подолали біля ста метрів, коридор помалу спускався униз, досі проминули одне роздоріжжя й одне бічне відгалуження, засипане уламками лесу.

— Під міськими мурами, ліворуч — старе місто, праворуч Підвалля. Чуєте?

Виття повторилося, навіть, якщо було голосніше, то хіба що трохи. Соберай глянула на годинника.

— Котра?

— Майже третя.

Йшли повільно, моторошне виття чулося щоразу, як вони зупинялися. Пізніше пролунав чіткий, металічний звук, наче хтось впустив гайковий ключ на бетонну підлогу. Дибус зупинився.

— Ви чули?

— Ходімо, — поквапив Шацький і потягнув за собою Соберай, її рука вислизнула з його спітнілої долоні.

— Боже мій, — глухо процідила вона таким тоном, що всі подивилися на неї. Бася Соберай повільно підняла долоню догори, у білому світлі ліхтариків було видко, що вона вся червона від крові. Жінка зігнулася, вочевидь збираючись виблювати.

— Басю, ну ж бо, заспокойся, — Шацький обережно допоміг їй випростатися. — Нічого не сталося, я порізався в прокуратурі й не встиг перев’язати. Я не відчував, що кров потекла, пробач.

Вона глянула на нього сердито, проте їй вочевидь попустило. Мовчки вийняла з кишені тонкий шовковий шарфик і перев’язала Шацькому долоню.

— Не знаю, чи не краще, аби сюди прислали якихось фахівців, — буркнула вона. — Дивні підземелля, дивне виття, невідомо, чого ми тут шукаємо, та ще й ця кров, погана прикмета.

— Ми шукаємо Шиллера, — сказав Шацький. — Досі коли хтось у цій справі зникав, то потім його знаходили оббілованого, мов підсвинка.

— Точніше ягня, — виправив Вільчур. — Підсвинок трефний.

— Трефний?

— Некошерний.

— Так чи сяк, існує можливість, що цього разу ми знайдемо когось швидше.

— А чому ти взагалі певен, що це якось пов’язане?

— Виття, гавкіт, усе збігається.

— Ти що, здурів? — Соберай виглядала здивовано-обуреною, і їй це дуже личило. — Із чим тобі гавкіт збігається?

— А що на картині в костьолі? Викрадення дитини, убивство, виточена за допомогою бочки кров і покинуті рештки собакам. Чого ми ще не бачили?

— Ой Боже, — ойкнула Соберай, але не тому, що почуте її перелякало. Цього разу виття було голосніше, виразно чулося лютий, оскаженілий гавкіт. Спотворений звивистими коридорами звук здавався пекельним, від нього ціпеніло тіло, наїжачувалося волосся, м’язи напружувалися в очікуванні сигналу до втечі.

— Ми ще не зайшли так далеко, — зойкнув і собі Дибус. — Може, краще вшиваймося.

— Спокійно, — холодно наказав Шацький. — Чого ви там сподіваєтеся? Собаки Баскервілів? Пекельної тварюки, із чиєї пащеки пашить полум’я? Пес це пес. У вас є зброя, інспекторе?

Вільчур відхилив полу піджака, поруч із запалою грудною кліткою погойдувався в кобурі предмет, який скидався на класичного поліцейського «Вальтера».

— Ходімо. Швидко.

Рушили. Моторошні звуки блискавично наближалися, Шацький не міг позбутися враження, наче стоїть посередині шосе, а просто на нього мчить, засліплюючи фарами, автомобіль. А він, замість того, щоб відскочити вбік, раптом кидається