Анна Стоун - Леді Вольфрам , Анна Стоун

* * *

Після тривалої та стомлюючої їзди Рада з Альбрехтом нарешті вирішили зупинитися на привал. На небі вже з'явилася смужка світанку. Почувши дзюрчання, хлопець та дівчина побігли шукати, звідки воно долинає, і незабаром побачили річечку. Це була одна з річок, що впадають у Фейліс. Цю річку Рада та Альбрехт бачили, коли тільки зустрілися. Вона вирішила їхню подальшу долю.

Якби не відсутність карти, мандрівники могли б піти проти течії Фейліс, повернути біля міста Аденгол на південний схід, до перевалу Чорнокнижника, а звідти лише за кілька днів можна було потрапити до Заргансу.

Вгамувавши спрагу і відпочивши, хлопець та дівчина повеселішали. Вони були дуже раді, що зуміли живими вирватися з того міста. Здавалося, що справа за малим – до перевалу залишалося лише два тижні шляху. Підходила середина серпня.

Згодом Рада з Альбрехтом знову зупинилися на привал. Вони доїли їжу, що залишалася, в надії скоро обзавестися провіантом. Підклавши під себе сумку, Рада сіла на траву та відкрила «Ала ін Рал». Усередині було багато чистих сторінок, тому Рада вирішила використовувати одну.

Відкривши свій тонкий зошит із записами, Рада почала шукати очима невелику пісеньку. Деякий час вона сиділа, щось у ній коригуючи. Альбрехт, котрий часто бачив, що супутниця весь час щось пише, захотів поцікавитися.

- Що пишеш?

– Пісню! Я її вже дописала! – відповіла дівчина.

- Заспівай! Мені цікаво! – попросив Альбрехт.

Рада кілька секунд м'ялася, не знаючи, що зробити, але потім все ж таки вирішила заспівати. Альбрехт сів поряд, готовий слухати.

– Ніч. Тремтять у домі скельця

Йди геть! Кохання вже замовкло.

Не твоя. Для чого ті страждання?

Просто так, без болю до світання.

Крізь сльози так важко мі сміятися.

Я  знаю нам пора прощатися.

Дівчина змінила голос, взявши ноту вище. У Альбрехта мороз пройшов по шкірі.

- Моє кохання розтане вночі.

Твоє кохання розвіє світанок.

І більше не треба для щастя тебе.

Моєї любові вже більше немає.

То був приспів. Наступний куплет Рада знову співала рівним голосом.

Попри все пішов від мене.

Мій тепер не бачиш біль.

Ніч. Для чого ті страждання?

Сльози, мила, ти облиш.

Ми з тобою так довго були разом.

Ми з тобою одна сім’я.

Нас тепер розлучить пісня.

Ти не мій. Я не твоя…

І знову пішов приспів. Закінчивши, Рада підвела очі на Альбрехта.

– Цю пісню я більше ніколи не співатиму! - сказала вона.

– Чому? Дуже красиво! – здивувався Альбрехт. - Хоча й дуже сумно.

- Це не просто пісня, я хочу зробити з неї заклинання! Але сподіваюся, що вона мені ніколи не знадобиться!

– А як діє це заклинання? – поцікавився Альбрехт.

– Якщо мене колись зрадить кохана людина, це заклинання знищить мою любов до нього та біль! Мені потрібна твоя допомога, – раптом дівчина підвелася й підійшла до сідельної сумки Альбрехта. Діставши звідти миску, вона набрала води, а потім додала до неї купу різних інгредієнтів. Дівчина деякий час була відсутня, але за кілька хвилин знову повернулася.

Опустившись навколішки перед Альбрехтом, Рада поставила на траву миску з чорною жижею.

- Для заклинання мені потрібна твоя кров! - заявила вона.

– Що? – її слова збентежили юнака. - Ще чого! Я не братиму участі в твоєму чаклунстві!

- Ал, але без тебе заклинання не вийде! Для нього потрібна жіноча та чоловіча кров! Тобі що, шкода? Краще, щоб вампіри її тобі пустили? Або щоб ти легенько порізав собі долоню?

- Не шантажуй мене! Я не дам своєї крові! - заявив Альбрехт, насупившись.

– Що тут такого? Ти що, боїшся? Через твій страх я в майбутньому мушу страждати?! – вигукнула Рада.

Альбрехт, побачивши її гнівний погляд, трохи злякався. Він не хотів, щоб дівчина страждала, але й брати участь у магії йому теж не хотілося. Через кілька хвилин ним опанувала якась незрозуміла цікавість, і він погодився.

Діставши з-за пояса ножа, Альбрехт полоснув себе по лівій долоні. З артерії кров потекла прямо в миску з чорною жижею.

Забравши руку, хлопець передав ножа Раді, але вона спочатку не взяла його. А потім кілька хвилин сиділа, намагаючись порізати собі долоню.

– Альбрехте, я боюся! Зроби ти! - сказала Рада, подавши йому ніж і простягши свою руку.

Альбрехт, косо глянувши на неї, взяв ножа. Він болю не боявся, але відчув біль Ради ще до того, як лезо торкнулося її долоні. Дівчина скрикнула, відсмикнувши руку. Потім заспокоїлася і почала додавати свою кров у чорну жижу. Коли з цим було покінчено, вона ретельно перемішала і взяла свій олівець.