Анна Стоун - Леді Вольфрам , Анна Стоун

Підсунувши «Ала ін Рал», Рада почала переписувати пісню туди, опускаючи олівець у чарівне чорнило. За кілька хвилин все було готове.

 Перев'язавши рани, Рада та Альбрехт вирішили продовжити шлях. Тепер їхали швидше, ніж кілька годин тому – до вечора вони збиралися дістатися до передмістя Голдена, де можна було купити їжу та переночувати.

Їхня поїздка весь час супроводжувалася розмовами. Рада багато розпитувала Альбрехта про рослини, з яких він робить ліки. Альбрехта цікавило все, що було у її часі.

- Ой, Ал, це дуже довго розповідати! І багато чого ти, мабуть, не зрозумієш! У моєму часі люди їздять не на конях, а на машинах та поїздах, літають на літаках! Будинки більше не опалюються дровами, їжу варять на газових пічках, і ввечері, коли темно, можна ввімкнути лампочку, щоб освітити приміщення! У нас у Резенфорді були вже комп'ютери, і телефони. Ми можемо спілкуватися на великій відстані, навіть не бачачи один одного! – Рада задумалася над тим, щоб ще розповісти. – Чоловіки у нас ходять найчастіше у штанях чи джинсах, у різних сорочках та светрах. Одяг жінок не дуже відрізняється від чоловічого. Ось я, наприклад, любила носити джинси, в них набагато зручніше, ніж у сукні!

Альбрехт слухав її розповідь із відкритим ротом. Все, що розповідала Рада, було йому невідомо. І хлопцеві раптом захотілося дізнатися. Спочатку він почав розпитувати про школу, в якій навчалася Рада. Незабаром мова дійшла до відрахування.

- Альбрехт, розумієш, я не винна в цьому! Я ж не знала, що в тому озері живуть піранії! Дівчинка тепер залишилася інвалідом, у неї понівечено майже все тіло. Мені іноді стає її дуже шкода…. Втратити шанс вчитися в чарівній школі і чаклувати для чарівниці смерті подібно! Я не знаю, що з нею буде! – зітхнула Рада. Вона справді жалкувала про вчинене.

Альбрехт уважно її слухав, щоразу відкриваючи для себе нову Раду. За розмовою вони не помітили, як пройшов час. Вони вже під'їжджали до передмістя Голдена. Дорога їх сильно втомила, а тому вони одразу пішли шукати собі їжу та дах над головою.

Кімнати на заїжджому дворі тут коштували дуже дорого, але все ж таки дешевше, ніж у самій столиці. Тому, щоб заощадити, Рада з Альбрехтом вирішили оселитися в одній кімнаті. З імпровізованих виступів вони назбирали достатньо грошей, але якщо їх не економити, то до Заргансу вони не дістануться. Хлопець та дівчина вирішили замовити собі вечерю прямо в номер, щоб не сидіти у задушливій їдальні. Їжа була не королівська, зате вони дозволили собі з'їсти набагато більше, ніж зазвичай.

Після довгої дороги Альбрехт уминав м'ясо за обидві щоки. Рада, дивлячись на нього, посміювалася, відволікаючись від своєї трапези. Дівчина довго дивилася на нього, хитро посміхаючись. Невдовзі Альбрехт не витримав її погляду, і його пробрав сміх.

– Чому ти так дивишся на мене?

- Я тебе, мабуть, заберу з собою у двадцяте століття! А що це ідея! Буде в мене сувенір із сімнадцятого століття! - розреготалася вона.

Вони кілька хвилин просто сміялися один з одного, кидаючись репліками. Але незабаром Альбрехт знову став серйозним.

– Я розумію, що ми друзі! Але все одно… Тебе ніколи не бентежило те, що ти кажеш? Мені здається, що ти навіть не відчуваєш різницю між нами, адже я чоловік! А ти поводишся зі мною як зі своєю подружкою!

- Вибач! Напевно, перегнула трохи! – збентежено опустила вії Рада, а потім зухвало поглянула на юнака і засміялася. - Що тебе збентежило в моїх словах? Я пригадую, хто ти! Але я також пам'ятаю, як ти втік від мене, коли дізнався, що я чарівниця!

Альбрехт почервонів, коли Рада нагадала йому про той випадок.

— Але якщо хочеш, я можу з тобою розмовляти по-іншому! - раптом запропонувала Рада, і хлопець згідно кивнув.

Між ними раптом зникла та прірва, що поділяла їх багато тижнів. Рада й сама не відчула, як назвала другом того, кого спочатку недолюблювала та на кого сердилась. Адже в цій подорожі у неї не було нікого, крім нього.

Дівчина відчувала, що це ще не кінець і найцікавіше чекає попереду. А поки що вони, доївши, лягли спати. І вранці, купивши їжі, знову вирушили в дорогу.