Даррелл - Їсти Молитися Кохати, Даррелл

просто розлазяться під пальцями. Пожовклі, затхлі, що ледве тримаються купи, вони схожі на стосики прілого осіннього листя. Щоразу, як Кетут перегортає сторінку, вона рветься.

— Кетуте, — сказала я минулого тижня, тримаючи в руках його нещасну книжку. Я не лікар, як ти, але мені здається, що ці книжки помирають.

— Думаєш, помирають?

— Сер, — сумно мовила я, — ось моя фахова думка: якщо цим книжкам негайно не надати допомоги, то їм залишилося жити щонайдовше півроку.

Потім я запитала, чи можу я взяти зошит до міста і зробити з нього фотокопію, поки він іще не помер. Я змушена була пояснити, що таке копіювання і пообіцяла, що візьму його лише на добу, не завдавши жодної шкоди. Зрештою він погодився і, примусивши заприсягтися, що я обережно поводитимусь із мудрістю його дідуся, дозволив винести цю коштовність за межі веранди. Я поїхала в місто, знайшла інтернет-кафе з копіювальним апаратом і дуже дбайливо продублювала кожну сторінку. Потім підшила в красиву пластикову течку нові чисті копії сторінок і привезла оновлену версію книжки наступного дня перед полуднем. Кетут був неймовірно захоплений, вражений і щасливий, бо, за його словами, той зошит зберігався у нього вже п’ятдесят років. Втім, це могло значити як справді п’ятдесят років, так і просто «дуже багато років».

Я запитала, чи можу скопіювати решту зошитів, щоб урятувати й іншу інформацію. Він видав мені ще один понівечений, поламаний, що ледь животів, зшиток із балійським санскритом і складними схемами. Мовив:

— Ще один пацієнт.

— Я його зцілю, — пообіцяла я.

На мене знову чекав грандіозний успіх. До кінця тижня я скопіювала декілька старих манускриптів. Щодня Кетут кликав свою дружину, показував їй нові копії і тішився, мов дитина. Вираз її обличчя не змінювався, хоча вона й сумлінно оглядала документ.

Та коли я прийшла до них наступного понеділка, Ніомо принесла мені гарячої кави в баночці з-під варення. Я дивилась, як вона, шкутильгаючи, несе її на порцеляновій тарілочці через все подвір’я від своєї кухні до Кетутової веранди. Спершу я подумала, що то кава для нього, але ні — він свою вже випив. Ця була для мене. Я намагалась подякувати Ніомо, але це її тільки роздратувало, і вона відмахнулась від мене, наче від того півня, який весь час, поки вона готує обід, намагається вискочити на її кухонний стіл посеред двору. А вже наступного дня вона принесла мені філіжанку кави і цукорничку. А ще через день це вже була філіжанка, цукорничка і одна холодна варена картоплина. Щодня протягом тижня вона додавала новий смаколик. Це перетворилося на дитячу гру з вивчення алфавіту, що в неї часто грають, їдучи в машині: «Я їду до бабусі і везу ананас… Я їду до бабусі і везу ананас і банан… Я їду до бабусі і везу ананас, банан, філіжанку кави, цукорничку, холодну картоплину…»

І от учора стою я на подвір’ї, прощаюся з Кетутом, а Ніомо проходить повз нас, мете своєю мітлою і вдає, що не зважає на те, що відбувається у її імперії. Стоячи, я тримаю руки за спиною, аж вона підходить ззаду, бере мою руку в свою, общупує її так, ніби підбирає код на замку, а потім знаходить мій вказівний палець, охоплює його своїм великим, важким кулаком і сильно та довго потискає. Я відчула, як любов пульсує крізь її могутній потиск, перетікає у мою руку, а далі у самісіньке моє нутро. Потім вона відпустила руку і пошкутильгала собі ходою а-ля артроз, не пустивши ні пари з вуст, і продовжуючи мести, ніби нічого й не сталося. А я стояла і тихо занурювалась у дві ріки щастя одночасно.

 

83

 

Я маю нового друга на ім’я Юді. Це індонезієць із Яви. За його посередництва я орендувала свій будинок, так ми і познайомилися. Він працює у власниці-англійки, доглядає її дім, поки вона на літо їде в Лондон.

Юді двадцять сім, він кремезний і розмовляє на зразок південно-каліфорнійського серфера, весь час звертаючись до мене: «чоловіче» і «чуваче». Він має усмішку, що здатна зменшити рівень злочинності, а також — дуже довгу і складну, як на такий молодий вік, біографію.

Юді народився у Джакарті, його мама домогосподарка, а тато — індонезійський фан Елвіса, власник невеличкого бізнесу: продає кондиціонери та холодильники. Їхня сім’я християни — це незвично для цієї частини світу, і Юді розповідає смішні історії про те, як його дражнять мусульманські діти: «Ти їси свинину», «Ти любиш Ісуса». Юді не надто цим переймався. Він узагалі мало чим переймається. Але його мамі не подобалося, що він грається з мусульманськими дітьми. Здебільшого тому, що вони були босоногі, і Юді теж хотів ходити босий, але мама вважала це негігієнічним, тому поставила сина перед вибором: можеш носити черевики і гратися на вулиці або ходи босий, але вдома. Юді не подобалось носити черевики, тому значну частину свого дитинства та юності він просидів у власній спальні, завдяки чому навчився грати на гітарі.

У хлопця рідкісний музичний талант. Він прекрасно грає на гітарі і, хоча ніколи не брав уроків, розуміє мелодію і гармонію так, ніби це молодші сестрички, з якими він разом зростав. Він пише чудові мікси східної і західної музики, поєднуючи класичні індонезійські колискові з мотивами реґґі і чимось на зразок раннього Стіві Вандера у стилі фанк — це важко пояснити, але він приречений стати знаменитим. Я не зустрічала нікого, хто, почувши музику Юді, вважав би інакше.

Найбільше у житті він прагнув жити в Америці і працювати у шоу-бізнесі. Та і хто про це не мріє? Коли Юді був іще підлітком і жив на Яві, йому вдалося влаштуватися працювати на круїзний лайнер фірми Карнавал (він тоді насилу міг два слова англійською зв’язати) і вирватися зі свого маленького джакартського району в безмежний блакитний світ. Робота, яку отримав Юді на круїзному кораблі, — це каторга для працьовитих іммігрантів — жити у трюмах, кайлувати дванадцять годин на добу, один вихідний день на місяць, прибирання. Разом із ним працювали філіппінці та індонезійці. Вони спали і їли у різних частинах корабля, ніколи не спілкувалися (мусульмани і християни, самі ж розумієте), втім Юді, а для нього це характерно, заприятелював із усіма і став чимось на кшталт емісара поміж двома групами азійських працівників. Він розумів, що між цими покоївками, сторожами, посудомийниками, які працюють, мов прокляті, щоб відіслати додому своїм родинам сто з гаком доларів на місяць, більше спільного, ніж відмінного.

Коли круїзний корабель уперше зайшов до Нью-Йоркської гавані, Юді всю ніч простояв на верхній палубі, милуючись панорамою міста на горизонті, його серце гупало і завмирало від захвату. Потім зійшов на берег у Нью-Йорку і піймав жовте таксі. Все як у кіно. Коли водій — іммігрант із Африки, який теж недавно прибув до Америки, запитав, куди його везти, Юді відповів: «Куди хочеш, чоловіче, просто покатай мене містом. Я хочу бачити все». Декілька місяців потому корабель приплив до Нью-Йорка знову, і цього разу Юді