Юлія Богута - Помста для Роуз, Юлія Богута

Розділ №41. Гра в шахи

Гнітюча тиша била по барабанних перетинках. Я  стояла перед величезним дзеркалом, загорнута в багряне плаття, яке облягало моє тіло, ніби друга шкіра. Його глибокий відтінок нагадував розлите вино по чорному атласі. Тонкі бретельки ледь трималися на плечах, відкриваючи лінію ключиць і делікатний вигин шиї. Виточнена тканина спускалася вниз, збираючись у м’які хвилі біля ніг. Воно було розкіішним, але все одно відчувалося настільки важким,  що хотілося його зняти якомога швидше з себе.

Двері позаду  майже безшумно відчинилися, змушуючи мене затамувати дихання. Тихі кроки ледь чутно ступали по паркету, даючи змогу полегшено видихнути. Я знала їх. Знала, кому вони належали. Хевен мовчки підійшов ближче, а потім мяко охопив мене руками зі спини. Теплі долоні лягли на талію, притуляючи до себе ближче. Він нахилив голову, впираючись чолом у мою маківку. Важке дихання ледь торкнулося відкритої шкіри.

— Що ти робиш, Емілі...? — прошепотів він, змушуючи мене стиснути губи. Його темні очі видавали все, що він намагався стримати. — Що ти робиш…

— Рятую Лейлу від зриву, — відповіла я, спостерігаючи, як його губи стиснулися ще сильніше.

Його руки трохи сильніше притиснули мене до себе, і я відчула, як його пальці напружено стискають тканину на талії, ніби він намагався втримати мене тут, у цій кімнаті, подалі від того, що чекало нас за старими дверима.

— А хто рятуватиме тебе...? — його голос був просякнутий гіркотою. Я повільно опустила руки поверх його долонь, переплітаючи пальці, і злегка стиснула їх, намагаючись заспокоїти. — Хто рятуватиме тебе, якщо ти навіть мені забороняєш це робити? Як ти збираєшся самостійно справлятися із цим?

— Я справлялася сама із цим приниженням половину свого життя. Думаєш, кілька дурнуватих сцен щось змінять? — Я зітхнула, відчуваючи, як теплий шовк сукні ковзнув по моїй шкірі, коли я трохи рухнулася в його обіймах. Його дихання стало важчим, а потім я відчула, як холодні губи ледь торкнулися мого волосся від безсилля.

— Думаю, що не хочу, аби ти стояла перед ним на колінах, — його голос знову зробився низьким, але цього разу в ньому не було гніву — лише болюче визнання. — Не хочу, щоб ти взагалі перед кимось стояла на колінах. Навіть переді мною.

— Я можу хоч якось абстрагуватися від цього, ти ж знаєш... — його пальці різко стислися на моєму стегні, перш ніж він знову розслабив хватку. — Вона б цього не зробила б. Не вона. Не сьогодні... Ти ж бачив, що відбувалося...

— Бачив, — його голос звучав глухо. — Але тепер я не знаю, як мені самому витримати цю кляту зйомку.

— Ходімо... Швидше відзнімемо, швидше закінчимо цей жах, — я повернула голову вбік, дозволяючи собі на мить торкнутися його щоки своїм обличчям. 

Гаряча  рука все ще лежала на моєму боці. Тепло його пальців відчувалося навіть через тонку тканину. Хевен обережно провів пальцями по моєму волоссю, виправляючи пасмо, що впало на обличчя. Він турботливо опустив долоні до талії, і розправив складки плаття, ніби готував мене до бою. Я відчула, як його дихання вирівнялося, як він зробив останній важкий подих, а потім переплів  наші пальці та повів на вихід.

У павільйоні панувала напружена тиша, яку порушувало лише глухе шарудіння техніки та тихі переговори операторів. Густе важке повітря обпалювало легені. Здавалося, ніби воно було насичене невидимим електричним зарядом, який пронизував усе навколо. Світло софітів відкидало довгі тіні на підлогу, і в цій темряві здавалося, що простір між нами звужувався до невидимих меж.

Я мовчки пустила руку Хевена та стала у центрі сцени. Волш байдуже перегортав сторінки блокнота, щось нотуючи. Його обличчя залишалося незворушним, холодним, сконцентрованим. Він дивився на нас із Даніелем, на розташування камер, на світло, яке створювало потрібну гру тіней. На відблиски які падали на сцену, підкреслюючи важливі деталі та давав останні вказівки. Я слухала биття власного серця, що гулко віддавалося в грудях та дивилась Даніеля, який стояв всього за кілька кроків.

Ланцюг у його руках злегка хруснув, коли він розтиснув пальці, дозволяючи металу ковзнути вниз. Цей звук змусив мене подумки здригнутися. У павільйоні ввімкнули музику — глухий, низький ритм, що пульсував, як друге серцебиття  — повільне, тягуче, просякнуте тривожним передчуттям. Ноти стікали в простір навколо нас, даючи команду починати. 

Я повільно ступила до нього кілька кроків і опустилася на коліна. Атлас сукні м’яко торкнувся підлоги, розтікаючись навколо мене червоними хвилями.Простір між нами миттєво зменшився. Даніель стояв нерухомо, дивлячись зверху вниз, ніби насолоджуючись кожною секундою, кожним моментом, аж доки Волш не дав чергову команду.

Масивний ланцюг торкнувся шкіри. Холодний метал обвився навколо моєї шиї. Чужі пальці з насолодою ковзнули слідом, затримуючись на долю секунди, ніби навмисне розтягуючи цей момент, розмірковуючи, скільки часу знадобиться, щоб я зреагувала. Він не поспішаючи намотав ланцюг, роблячи рухи повільними, граційними, немов це був не металевий нашийник, а витончена прикраса, яку він обережно вдягав на мене. На гострому обличчі заграла посмішка і він повільно потягнув ланцюг угору.

 Метал неприємно врізався в шкіру, перетискаючи горло, і я ледь стримала дихання, щоб не закашлятись. Відстань між нами стала швидко скорочуватися. Занадто швидко.  Його пальці продовжували тягнути, і це змушувало мене нахилятися ближче, ледве не торкаючись губами його губ поки навколо нас продовжувала звучати музика. Він нахилився ще ближче, зупиняючись  за кілька міліметрів від моїх та шепочучи так щоб лише я могла це почути:

— Тобі личить стояти переді мною на колінах.

Я продовжувала дивитися на нього, не знаходячи слів та не розуміючи що відбувалося прямо зараз. Як ця клята сцена за кілька секунд переросла в щось інше? Як він зміг пробратися в мої груди і пробити залишки мого терпіння? Це кляте життя нагадувало мені шахи. Варто було мені відібрати його пішку, як він робив зустрічний хід і відбирав наступну фігуру. Питання тепер лише в тому, хто ж із нас довше протримається на цьому бісовому полі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍