Юлія Богута - Помста для Роуз, Юлія Богута

Але я розуміла. Я бачила цей сценарій від самого початку. Даніель не просто вирішив, що хоче зробити ще одну сцену. Він вирішив змусити її піти. Її контракт був підписаний на два роки, і якщо він захоче його розірвати, то має виплатити чималу компенсацію. Через суд. А суд — це витік інформації, це публічний скандал, це шанс, що на поверхню випливуть ті подробиці, які він так ретельно приховував. А цього він аж ніяк не міг  допустити. Тому змушував її зробити це добровільно. Він вбивав її повільно. Словами. Поглядами. Витонченим, ідеально продуманим приниженням, від якого неможливо було втекти, не сплативши свою ціну.

Щось всередині мене зімкнулося у жорсткий вузол. Мої пальці тремтіли, а дихання було нерівним. Ще до того, як Волш встиг хоч щось відповісти, я зробила крок уперед.

— Я хочу цю роль.

Шоковане обличчя Хевена миттєво з’явилося в моєму полі зору. Його очі розширилися, губи ледь помітно розімкнулися, ніби він готувався щось сказати, але я гойднула головою — майже непомітно, ледь-ледь. Його щелепа напружилася, у бездонних очах вибухнули майже невидимі блискавки гніву. Йому бісових зусиль коштувало це мовчання про яке я просила його зараз. Але він мовчав. 

— Ми з містером Граундом часто репетирували разом, — я плавно перевела погляд на Даніеля. Його посмішка була настільки повільною, настільки нахабною, що мені захотілося стерти її з обличчя. — Думаю, нам буде легше спрацюватися. Що скажеш?

Він не  відповів одразу. Спочатку його погляд пройшовся по моєму обличчю, зупинився на губах, ковзнув униз по шиї, ненадовго затримавшись на ключицях. Я бачила, як у його очах спалахнув азарт, як його мозок працював, скручуючи ситуацію так, щоб витягнути з неї максимум для себе. Він чудово знав, які емоції я викликаю в Хевена. Чудово знав, що для нього буде означати побачити мене перед ним на колінах. І це його розважало. Це йому подобалося.

Рухи Даніеля були повільними, майже ледачими, коли він зробив перший крок вперед, а слідом ще один. Я відчувала тепло його тіла, відчувала запах його парфумів — щось пряне, гіркувате, змішане з потом і ледь відчутною нотою тютюну. Його пальці байдуже торкнулися мого обличчя, змушуючи дивитися знизу угору. До горлянки підступила нудота, але я не ворухнулася ні на сантиметр. Не зімкнула губи. Не заплющила очі. Я дивилася поверх його плеча, в очі Хевену, і просила не влізати у цю ситуацію. Він же бачив Лейлу. Бачив, як вона стояла, майже не дихаючи. Як її плечі дрібно тремтіли. Як її пальці вгризлися в тканину сукні. Як вона не могла підняти голову, ніби відчувала, що це буде ще більшим приниженням, ніж усе, що було раніше. Він знав, що вона вже розчавлена. І цього було достатньо.

Даніель нахилився ближче, перевіряючи на міцність мою нервову систему. 

— Доволі спокусливо, — його голос знизився, став хрипкуватим, майже інтимним. Він грав. Грав, як завжди. І отримував від цього задоволення. — Що скажеш, Вільяме?

Я почула, як у Хевена захрустіли кісточки на стиснутих кулаках. Відчула, як напружилося його тіло, щоб не зробити кілька кроків уперед і не розбити йому обличчя. Він ледь стримувався. І, можливо, якби я не стояла так близько до Даніеля, він би вже отримав удар. Ми всі знали це. Але тоді б все пішло шкереберть, тому я не збиралася цього допускати.

Я повільно підняла руку й так само м’яко провела кінчиками пальців по його зап’ястку, знімаючи його руку зі свого обличчя. Не відштовхуючи. Не різко. Просто плавно, не залишаючи ані грама агресії. Його зіниці ледь розширилися у подиві. Не на таку реакцію він чекав. 

— Сподіваюся, ти не пошкодуєш про своє рішення, Роуз, — він прошепотів ці слова так, ніби вони мали вагу. Я дозволила собі коротку, ледь помітну усмішку.

— А ти?

Його пальці завмерли. Я відчула, як щось холодне, ледь відчутне промайнуло в очах напроти. Він миттєво сховав це. Але я це помітила. Він більше не контролював ситуацію так, як йому хотілося. Не був головним. Не був жертвою. 

— Плаття є?  —  поцікавилася, щоб перемкнути увагу натовпу на щось важливіше за дурні забаганки. 

— В гримерці, —  тихо почулося в повній тиші.

моя голова ледь опустилася в знак згоди, перш ніж я пішла туди. За спиною чулося перешіптування, тихо розбивалися об підлогу. Смішно, але я зрозуміла, що бути сильною не означає кидатися з кулаками на когось. Інколи, “бути сильною” означало не дати агресору тієї реакції, якої він очікував. І щойно я зробила так, що Даніель мав вигляд ображеної дитини.