Юлія Богута - Помста для Роуз, Юлія Богута

Розділ №40. Нуарна історія

Павільйон був наповнений гулом розмов, клацанням камер і дзижчанням технічного обладнання. Повітря просякло запахом софітів, старого дерева й легким ароматом кави, яку періодично приносив Хевен, щоб дівчата не спали та мали хоч якусь енергію. Хтось з танцівниць сидів, поклавши ноги на сусідній стілець, хтось витирав долонею піт зі скронь, а хтось розминав затерплі м’язи після багатогодинних зйомок. Втома — ось, що ми відчували провівши весь день у павільйоні для зйомок. Попереду було ще кілька таких же виснажливих днів уже в інших костюмах, на іншій локації, але… після тієї розмови із Лейлою всередині мене щось обірвалося. Хотілося щоб все це швидше закінчилось і ми нарешті видихнули.  

На вулиці був вечір. Я стояла поруч із Хевеном, притримуючи пляшку води, яку так і не відкрила, та слухала найнятого режисера, який знімав більшість кліпів для компанії. Тім Волш був специфічною людиною. Попри всю його геніальність та відчуття кадру, він вмів витискати з людей все до останньої краплі. Він не терпів помилок, лицемірства чи жалості до себе. Смішно, але в цьому він нагадував мені Хевена — такий же професіонал, який віддавав усе заради того, чим жив. І це заслуговувало поваги. Попри весь день проведений на майданчику, він все ще виглядав бездоганно: темний костюм, білосніжна сорочка, красива зачіска та гострий погляд. 

Останні пять хвилин він стояв на місці та  перегортав сторінки блокнота з ледь помітною усмішкою, замість того щоб нарешті відпустити знімальну групу та дати всім нам відпочити. Але зрештою, він зжалився над нами та почав говорити: 

— Дякую всім за сьогоднішню роботу, — почав він рівним голосом, і перешіптування  в павільйоні одразу стихло.  Волш зробив паузу, перевів погляд на свої записи й додав: — Але…сьогодні нам потрібно буде відзняти ще одну сцену.

Декілька танцівниць перезирнулися. У когось сіпнулася брова, хтось легенько скрипнув стільцем. Волш продовжив, ніби не помічаючи цього:

— Вона потрібна для цілісності історії. Власне, містер Граунд запропонував цю ідею, і я з ним повністю згоден.

Я відчула, як моє тіло ніби напружилося на рівні інстинктів. Даніель ніколи не ліз у подібні речі і тим паче, ніколи не створював сюжети до своїх кліпів. Мені здається, він взагалі ніколи не створював нічого нам, окрім проблем для інших людей. 

— Яку ще сцену? — холодно запитав Хевен, зсунувши брови. — Ми не готували ніякої додаткової хореографії.

— Мене й не цікавлять танці, — Волш перевернув сторінку блокнота, роблячи якісь примітки. — Ми не можемо робити акцент лише на них. Людей цікавлять почуття.

— Почуття? — перепитав Хевен, висловлюючи думку всіх дівчат. — Які почуття?

— Сильні, — містер Волш нарешті підняв на нього погляд, не розуміючи в чому питання і чому всі на нього так дивляться. — Нам потрібно відзняти історію ліричного героя. Вона має стати емоційним ядром кліпу.

— І яку історію «містер Граунд» придумав? — Хевен ледве стримував злість у голосі. Я перевела погляд на Даніеля, який стояв увесь цей час біля стіни, трохи схиливши голову набік. На його обличчі не було жодного занепокоєння — лише знайома самовпевнена посмішка.

— Нічого особливого. Ми знімемо кілька кадрів, де одна з Ваших дівчаток стає на коліна перед містером Граундом, і він одягає на неї ланцюг. Ця сцена буде на початку історії,  — спокійно розповідав Тім Волш, навіть не усвідомлюючи яку скриньку пандори відкривав зараз. — А в кінці вона падає зі сходів, — продовжував Волш, — І далі — кадри з її мертвим тілом на підлозі. Це буде досить сильно і пояснить слухачам чого б це герой має горіти у вогні та стрибати зі сходів прямо у вогонь.

Гнітюча тиша застигла у павільйоні. Мені здавалося, що до такого розвитку ніхто не був готовим окрім самого Даніеля. 

— Це буде чудова нуарна історія кохання, — нарешті подав голос винуватець цього божевілля і широко посміхнувся. — Глядачі не зможуть відірвати погляду. Ви геніальний режисер! 

— Та що ти кажеш… — нарешті заговорив Хевен, отямившись від шоку через зухвалість цього покидька. Його голос був тихим, але настільки холодним, що мені стало не по собі. — А ти не подумав сказати про це заздалегідь? — його голос вже нагадував гарчання. Даніель театрально розвів руками.

— Навіщо? — награно здивувався він. — Це дві маленькі сцени. Швидко відзнімемо і розійдемося. 

— Для цього всього треба було хоча б плаття, яке виділялося б, — холодно продовжив Вільям. — Не кажучи вже про те, що я не хочу бачити, як хтось із моїх дівчат повзає перед тобою на колінах.

— Ти так кажеш, ніби це принизливо, — Даніель тихо засміявся викликаючи в мене нудоту. Що він задумав? Щось у мені стиснулося, від передчуття катастрофи.

— Я впевнений, хтось та й знайдеться, кому це навіть сподобається.

— Хто? — тихо запитав Хевен, готовий кинутись на нього в цей самий момент. Даніель на мить задумався, а потім повільно рушив до натовпу. Він театрально пройшовся, ніби обираючи собі жертву і повільно  зупинився перед Лейлою, проводячи пальцями по її червоних локонах.

— Думаю, вона буде виглядати просто ідеально в кадрі зі своїм розкішним вогняним волоссям, — його голос звучав м’яко, навіть ніжно. — Що скажете, містере Волш?

Павільйон занурився у важку, задушливу тишу. Повітря, просякнуте ароматами гриму, технічного обладнання та легкого диму від софітів, здавалося густішим, майже матеріальним. Я відчувала, як воно прилипає до шкіри, як давить на грудну клітку, змушуючи кожен подих здаватися ще важчим. Погляд Лейли був прикутий до підлоги, її губи стиснулися в тонку лінію, а очі ледь помітно блищали від стриманої люті, яка пульсувала під її шкірою. Вона мовчала, і ця мовчанка була гіршою за будь-який крик. Дівчата навколо перезиралися, їхні обличчя виражали суміш подиву, обурення і страху. Ніби вони досі не могли усвідомити, що саме відбувалося. Ніби не розуміли, як одна фраза, один жарт у виконанні Даніеля Граунда, зміг розтрощити всю атмосферу павільйону на друзки.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍