Марі-Анна Харт - Драена: Шлях до пророцтва, Марі-Анна Харт

Промінь надії

Даргана повільно спустилася в темну темницю, де холодний камінь мовчазно приймав кожен її крок. В темряві, під м’яким мерехтінням лампи, вона уважно розглядала Кейт. Її руки тремтіли, а на очах збиралися сльози. Даргана, яка завжди була беземоційною і стриманою, зараз невимовно зворушена співчуттям. Її внутрішній світ переповнював сум і жаль, коли вона дивилася на покірну постать Кейт.

Обережно відкривши двері темниці, Даргана підійшла до Кейт і зняла ланцюги, що кували її до холодних кам’яних стін. Кейт здивовано підняла погляд, не повіривши своїм очам.

— Я допоможу тобі вибратися звідси, — тихо і рішуче промовила Даргана.

— Це нова пастка? — саркастично запитала Кейт, голос її був іронічним, але за ним ховалася невимовна зневіра.

— Ні. Я хочу допомогти тобі покинути це місце, — відповіла Даргана, озираючись навколо, ніби переконуючи не лише Кейт, а й саму себе.

Кейт кивнула головою, але не відпустила свого гіркого гумору:

— Можливо, ти ще й ось це зможеш зняти? — сказала вона, посилаючи саркастичну посмішку і повільно простягнувши руку до мерехтливих рун, що тримали її силу під замком.

— Я б хотіла, але, на жаль, моя сила давно вичерпана, — тихо зізналася Даргана, і в її голосі поскочила нотка болю від власної безсилля. — Проте я здатна тебе витягти звідси.

Кейт нахилилася вперед, її голос став холодним і гірким:

— Думаєш, я повірю, що така, як ти, дійсно хоче допомогти комусь, як я? Шукаєте привід, щоб мене знищити — вбивайте без причини.

Між ними повісилася важка тиша, в якій зливалися розчарування, зрада і тлінна надія. Даргана стояла з опущеними очима, розуміючи, що кожне слово Кейт відлунює в її власному серці, яке завжди, здавалось, було закликане бути холодним. Але цього разу емоції, що з’явилися в її очах, говорили самі за себе — навіть найсуворіша з відьом, здавалося, не могла стримати співчуття, коли бачила ту біль і гнів, що палахкотіли в очах Кейт.

— Я витягну тебе звідси, — прошепотіла Даргана, її голос був тихим, але наповненим рішучістю й співчуттям. Вона нахилилася ближче, немов хотіла передати всю свою надію через кожне слово.

— Слухай уважно: ввечері, коли тобі принесуть вечерю, уважно роздивися кожну деталь. У їжі буде захований  ключ від цієї темниці — він стане твоїм першим кроком до свободи. Ти маєш бути терплячою, зачекати пару годин, і тоді ти зможеш вийти. На вулиці тебе чекатиме машина. Сядеш в неї і зможеш поїхати, але пам'ятай: їдь на північ.

Даргана зробила паузу, щоб переконатися, що Кейт зрозуміла кожне її слово.

Даргана вийшла, залишивши Кейт, яка сиділа, охоплена розгубленими думками. У її голові були сумніви: чи була Дарганина допомога новою пасткою, чи справжнім порятунком? Ці думки переслідували її протягом усього дня, кожна хвилина тягнулася, мов нескінченність, а час здавався загубленим у безмежній темряві.

Ввечері, коли Кейт принесли вечерю, вона ледве повірила власним очам: у простій каші, що мала жахливий смак лише, вона знайшла маленький, але яскравий ключ – символ свободи, який розсіяв темряву її роздумів. З трепетом вона взяла ключ у руки, відчуваючи, як в її серці прокидається надія.

Після кількох годин неспішного чекання, коли тиша темниці дала місце передчуттю змін, Кейт підійшла до старих, скрипучих дверей. Двері темниці повільно відчинилися, випускаючи її назовні.

На вулиці її зустріла холодна, освіжаюча прохолода свіжого повітря – відчуття, яке вона давно забула. Але кожен її крок був сповнений невпевненості: вона постійно озиралася, очікуючи на нову пастку, але навколо було тихо, лише шепіт ночі і далеке стукання власного серця.

Перед нею стояла машина – мов обіцянка втечі з цього пекельного місця. Її обличчя, сповнене втоми і тривоги, на мить сяяло надією, адже цей момент став для неї єдиним шансом на нове життя.

Кейт повільно сідає у машину, і холодна ніч опановує її думки. Хвилювання переповнює кожну клітинку, але навколо нікого не видно – лише порожнеча і тиша. Руки тремтять, а серце б’ється так швидко, що здається, ніби кожен удар кричить про звільнення та страх одночасно.

Її очі ледве тримають увагу за дорогою – втома, що накопичувалася місяцями, робить кожен кілометр болісним випробуванням. Керувати автомобілем стає справою нестерпною: кожен поворот, кожна нерівність доріжки здаються нескінченним нагадуванням про пройдені муки. Проте вона продовжує рух, втікаючи від минулого, яке досі мучило її душу.

Ближче до ранку, коли небо починає ніжно світитися першими променями, вона нарешті приїжджає до місця, яке багато років було її домівкою. Ландшафт, знайомий і водночас чужий, розгортається перед нею, як мрія, яка здається надто прекрасною, щоб бути реальністю. Вийшовши з машини, вона ледве може повірити – вона на волі. Свіжість ранкового повітря, прохолода роси, що ніжно огортає землю, заповнюють її, ніби обіцяючи нове життя.

Проте радість вільності швидко стирається, коли сили залишають її. Кожен рух стає надто важким, ніби тягар століть осів на плечах. Вона починає відчувати, як енергія її тіла раптом зникає, і невдовзі, немов відчуваючи нездоланну втому, вона падає на холодну землю, залишаючи її на мить беззахисною перед новим світанком, який обіцяє і надію, і випробування.

 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍