Марі-Анна Харт - Драена: Шлях до пророцтва, Марі-Анна Харт

Тягар минулого

Ліан повільно увійшла до кімнати, де її мати сиділа в старовинному кріслі, зосереджено дивлячись на потертий килим. Повітря в кімнаті було важким від невисловлених слів, а тиша розривалася лише далеким шелестом вітру за вікном.

— Це правда? — нарешті прорвався голос Ліан, ледве чутний, мовби й самі слова вагалися на межі між болем і зневірою.

Ліан опустила погляд, відчуваючи, як кожна клітинка її тіла тремтить від внутрішнього неспокою.

— Правда що? — запитала мати, піднімаючи брови, неначе намагаючись розгадати загадку, яка мучила її стільки років.

— Те, що ти допомогла втекти драену.

Даргана мовчки кивнула. У її голосі не було гордості чи виправдання — тільки сум і розчарування.

— Правда? — повторила Ліан, ледве стримуючи обурення. — Ти геть збожеволіла?

— Це має значення?, — відповіла Даргана, її тон був холодним, але в ньому чутно було щось більше, ніж просто спокій.

— Не розумію, навіщо, як ти могла піти на таке?

— Її місце не тут! — голос матері піднімався, набуваючи гостроти.

— Її місце в темниці. Вона порушила наш закон, — додала Ліан, ніби намагаючись згуртувати власні сумніви законодавчою суворістю.

Мати нахмурилася і різким жестом зупинила Ліан:

— Досить! Ми обоє знаємо, як вона опинилася на нашій землі.

— Але це не змінює того, що вона повинна була сидіти у темниці. А ти… ти випустила її. Про це всі говорять. Ти подумала про мене, про себе… Тебе потрібно покарати за таке. Це зрада!

Даргана не підняла голос. Вона мовчки відповіла:

— Нехай. Ти думаєш, останні роки я жила? Я мертва вже давно.

Ліан, все ще не в змозі стримати свій гнів, прошепотіла:

— Я не розумію, навіщо ти це зробила…

Даргана нахилилася ближче, немов намагаючись пробити холодну стіну між ними, і тихо сказала:

— Вона дочка Арани.

— Що? — Ліан опустошено запитала, наче відлуння цих слів билося у її серці.

— Ти почула. — Даргана повторила, і в її голосі було щось невловиме, примружене сумнівами і болем.

Ліан насупилась ще більше:

— Ти геть збожеволіла!

— Я впевнена в цьому, — твердо сказала Даргана, — вона її дочка.

— Звідки ти знаєш? — знову спитала Ліана, голос її трохи тремтів від нерозуміння.

— Я знаю. — Даргана відповіла коротко.

На очах матері навалилися сльози, яких вона ніколи раніше не дозволяла показувати. Вона, завжди стримана, раптом здавалася крихкою, немов розбитий скляний вазон, що розсіявся на підлозі.

— Багато років тому… — почала мати, голос її тремтів від болю спогадів. — Мене покликав альфа перевертнів. Він сказав, що на їхній землі він знайшов відьму з нашого ковену. Коли я прибула, то побачила, що це була Арана. Вона була важко поранена, і біля неї лежало новонароджене дитя. Я не змогла допомогти, не змогла врятувати Арану… Вона померла на моїх очах. Перед смертю вона  постійно повторювала, щоб я врятувала немовля. Немовля було настільки виснажене, що його життя згасало разом із її останнім подихом. Я змогла врятувати немовля, відаючи їй свою силу. І щоб немовля ніхто не знайшов, я схована сутність немовля. Завдяки моєму закляттю немовля стало приховане від всіх. Ніхто не відчував в дитині ні відьми, ні драена. Це закляття забрало останні мої сили. Але я ніколи не шкодувала про це.  

Очі матері були повні безмежного болю, а голос тихо затихав, залишаючи в кімнаті тільки важке мовчання.

Ліан стояла поруч, відчуваючи, як кожне слово матері розбиває її внутрішній світ.

— Напевно, було важко поховати ту, кого ти любила більше за власну дочку?

Слова лунали мов удар, що проколював серце матері. Вона мовчки опустила погляд, ніби намагаючись сховати те, що здавалося неможливим для сприйняття. Тяжкий подих пройшов її губами, а в очах блиснула ріка незліченних сліз, що давно стримувалася.

— Я... — нарешті почала вона, голос її тремтів від спогадів, —  коли я опускала її тіло  в землю, я відчувала, як частина мене разом із нею зникає. Вона була не просто відьмою.. вона була моєю надією, моєю вірою, тим світлом, яке колись горіло яскравіше за все.

Ліан слухала, не відриваючи погляду, і в її очах з'явилася тінь співчуття, змішана з невимовною журбою. Вона розуміла, що ця розмова — не просто слова. Це крик душі, що крізь роки зберігав гіркоту втрат і зради.

 В  очах  Ліан ще вирувала буря емоцій, але губи стиснулися в тонку лінію. Вона не мала більше слів. Та й чи були вони потрібні?

Даргана навіть не підняла на неї погляду. Вона сиділа нерухомо, загублена у спогадах, які не відпускали, які стискали її душу, мов кайдани, що неможливо зламати. Її плечі ледь помітно тремтіли, а пальці стискали підлокітники крісла так, що побіліли кісточки.

Ліан ще мить стояла на порозі, ніби вагаючись, ніби даючи матері шанс сказати хоч слово, виправдатися чи хоча б заперечити. Але та лише мовчала.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍