Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

– І що? – хмикнув Іван, чекаючи на продовження.

– Так їх скарбника мало не з'їли живцем, уявляєш! – зареготав купець – і знаєш… Як на зло, чи, навпаки, до них перші вовки приїхали. Ой! Не бачили цього знущання ще діти піднебесся!

– А кажуть, що за тиждень саме один із тих – невизначено махнув Іван – поїде до них.

– Ой, що буде! – білозубо посміхаючись, хитав головою Галицький.

– Ольга! Чуєш? – покликав шинкар, стираючи сльози, що виступили від сміху, – іди, скажи хлопцям, хай чайки на Дніпро спускають!

– Навіщо? – не зрозуміла дівчина, що тільки-но підійшла.

– А що? Там, Санкт-Петербург лорди в кімоно вбрані палити і з брудом змішуватимуть, а ми й не побачимо?

Вже через годину весь острів погойдувався від сміху, розглядаючи обрубки срібних і бронзових монет.

Я ж, вирішивши, що нудно просто сидіти в таверні, попрямувала до бібліотеки. Там, з книжками, день пролетів непомітно. Якби Гриць мене не розштовхав, я б так на тренування до Ярослава і запізнилася.

З усіх ніг мчачи до хатини на краю Січі трохи, не врізалася в її низенький паркан. Не церемонячись, перескочивши огорожу прямо в польоті і остовпіла.

Зазвичай Ярослав Михайлович уже за півгодини до тренування сидить і чекає на мене на порозі. Зараз же поруч із ним на цьому ж самому порозі сидів давній знайомий – купець-комедіант – Святослав Галицький.

Не сказати, що це надприродне. Проте за все моє перебування тут практично ніхто не приходив до вчителя самостійно. Ну, хіба Марія, яка в нього за підручну працює.

– О, Алана – усміхнувся мені вчитель – що, Іван затримав? – хохотнув він.

– Ні – сором’язливо озвалася я – вибачте, я в бібліотеці затрималася.

– А я вже хотів сказати, що старий зовсім обнаглів

– Старий? – здивувалася я, бо як на мене Іван був не старший за Ярослава.

– О, люба, Івана старим називали, ще коли ми були в твоєму віці – хмикнув Святослав. Моєму здивуваню не було кордонів. Скільки ж тоді трактирнику?

– До речі, Алана, знайомся... – почав був Ярослав Михайлович, повертаючись до старого приятеля, та я його перебила

– Святослав Галицький – вклонилася я представленому чоловікові, одразу ж упіймавши один усміхнений і один здивований погляд – ми знайомі.

– Невже? – здивувався Ярослав, дивлячись на товарища.

– Так, твоя учениця, готує відмінне рагу – накрутив купець вус на палець.

– Та гаразд вам. Усього раз готувала… – зніяковіла я. І подумки додала: «у житті…»

– Три, два, один! – відрахували в один голос старі, а я… а я ще на початку цього відліку напружилася.

"Ззаду!" – ніби підказав хтось, і я, вихопивши шаблю з-за пояса вістрям відштовхнула нападника на пристойну відстань.

Піднявшись, мій супротивник відновив спробу, проте я його випередила.

Раптом хлопець на щось задивившись зупинився. Мені вистачило однієї підсічки, щоб укласти його на лопатки...

– Так, – хмикнув Святослав, дивлячись на все ще насторожену мене – дякую тобі, Ярославе. Ти виявився вчителем краще, ніж я.

– То вона дівчина! – отямився юнак, схопившись на ноги.

Біле волосся стало дибки, а очі розширилися.

На хлопці красувалися обтягуючі шкіряні чорні штани, та не місцевого типу зелена сорочка. Він теж носив наручі, і стандартні шкіряні чоботи... Але навіть незважаючи на такі дрібниці, образ цього юнака здавався чужорідним на тлі усе тих самих дерев'яних будівель з солом’яними і очеретяними дахами.

– Невже це проблема? – стрільнув у невідомого очима Ярослав.

– Слухай Михайловичу, а давай учнями поміняємось? – хитро примружився купець.

– Обійдешся – пирхнув учитель, поки наші з моїм суперником обличчя спочатку витягувалися, а потім кривилися від обурення.

– Але можна спробувати тренувати обох разом – ніби знущаючись, хмикнув Ярослав Михайлович.

– М-да... На деревах багато не навчиш, а в нас уже не той вік, щоб нарівні з ними по галявинах скакати – вже серйозно обізвався Святослав.

Тобто вони не жартують?

Хлопця, схоже, хвилювало те саме питання. Його погляд поперемінно кидався від вчителя до Галицького і назад. Іноді навіть я під його пильну увагу потрапляла.

Раптом секундне мовчання розірвав громоподібний звук, разом із дзвоном церковного дзвону. З-за дахів будівель прилетів якийсь птах. Швидко наближаючись до нас, вісник приземлився біля чоловіків і покірно схилив голову, чекаючи на звільнення від вантажу. Стягнувши з шиї пернатого записку, здивований Ярослав взявся її уважно читати. Потім, насупившись, він сунув клачок паперу Святославу і вже за мить обидва зникли.

Дивлячись услід чоловікам, що бадьоро крокували в невідомому напрямку, я засумнівалася, чи не обманюють мене очі.

– І що? – подав голос білобрисий – чекатимемо на них?

У відповідь на це я лише невизначено знизала плечима.

– Обом років по 80, а полетіли зовсім як молоді – почухав потилицю юнак, дивлячись на вже порожню вулицю – а тебе як хоч звати? – глянув він на мене.

– Алана – простягла я йому руку для рукостискання – а тебе як?

– Називай як хочеш – трохи зніяковів хлопець – головне не Фабіном, Нен і не номером... – опустив він очі.

Можливо, мені здалося, але зіниці хлопця ніби покрила тонка льодова скоринка. У їхній глибині залягла біль, а риси його обличчя загострилися. Між брів залягла ледь помітна складка, а на щоках чітко виступили вилиці.

Мені здалося дивним його остання фраза.

Ні, але хто людину, або іншу нормальну розумну істоту називатиме цифрою?

– Але в тебе має бути ім'я… – зігнула я бров, запитуючи.

Не вірячи своїм вухам, хлопець здивовано глянув прямо мені у вічі. Дивно, та не дивлячись на те, що він був значно вищим це виглядало як погляд переляканої цуценяти… якось з низу вверх.

– Зак... – невпевнено промовив він, уважно стежачи за моєю реакцією.

А я вперто тримала в повітрі руку, чекаючи жесту у відповідь.