Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

Стук! – І ми, одночасно зробивши випад, обмінялися ляпасами.

Все тіло гуло. Рубаха була вже повністю в крові, а плече не встигало затягнутися, як відразу знову відновлювалася кровотеча. У голові вже дзвеніло, а перед очима все пливло.

Останній удар мене добив остаточно. Впавши на спину, була вже не в змозі підвестися.

– Стояти! – заволав Казимир, бачачи, що я вже непритомна, а амазонка і не думає зупинятися.

На подив, наді мною повисла лише одна-єдина тінь.

Чоловіча рука лягла мені на чоло. Тепло потяглося від голови до кінчиків пальців, принісши з собою зцілення. Стало в рази легше. Розплющивши очі, глянула на трохи глузливе, але все ще розпливчате обличчя Тихомира.

Знову закривши очі, полежала ще трохи, набираючись сил. Рівно доти поки не відчула на собі численні погляди. Усвідомивши безглуздість свого становища, присіла і здивовано зиркнула на амазонку, що все ще стояла за моєю спиною. Дівчина, посміхаючись, простягла мені руку.

Прийнявши допомогу валькірії, наступної миті вже стояла на ногах.

– А ти непогано б'єшся – хмикнула вона, потискуючи мою закривавлену руку і без краплі огидливості витираючи забруднену кінцівку до того ідеально білим носовичком – але за кинджали ти в мене заплатиш! – злісно примружившись, хмикнула вона, і, розвернувшись на підборах вже збиралася втекти.

– А як тебе звати? – гукнула я їй навздогін.

Амазонка зупинившись, задумалася, а потім глибокодумно видала:

– Олена – і більше нічого не кажучи, зникла...

Через годину я вже була перевдягнена, вимита і повністю готова до нових пригод. Забігши в таверну, привіталася з Ольгою і попрямувала на кухню.

– Сьогодні в тебе вихідний, – хмикнув Іван, критично оглянувши мене.

– В сенсі? – здивувалася я – адже був недавно.

– Як у всіх нормальних людей тиждень тому! – вигукнув шинкар уже виходячи до зали – йди, відпочивай, трудоголік!

– А що мені робити цілий день? – засмутилася я, пригадуючи, що Ярослав знову поїхав, а до трьох ще далеко...

До речі, я вже близько 4 тижнів тренуюся не сама, а з реальними суперниками. Як зараз пам'ятаю ту доленосну розмову з учителем...

– А коли я зможу битися з іншими? – зазирнула я в очі Ярослава.

– Коли захочеш – тоді й будеш – філософськи знизав плечима вчитель – уже могла б за бажання.

– У якому сенсі? – невимовно здивувалася я.

– Ну, а що тобі заважає підійти до хлопців під час тренування та попросити битися?

– Ну, я ж зовсім зброю в руках тримати не вмію...

– Ось і навчишся – хмикнув старий.

– Вони ж всі старші, та й крупніші... – понурила я голову і додала: – соромно, мабуть, з такою мошкою тягатися...

– У маленькому жолуді зберігається сила дуба. Кожен козак це розуміє. Жодна нормальна людина не буде судити воїна за його розмірами.

І саме тоді я вирішила вперше битися зі справжньою людиною...

Вже через тиждень я звикла до ваги та розміру справжньої залізної шаблі.

Через 2 тижні мені легко вдавалося перемагати учнів, яких тут називають «джурами», а через три вже без збентеження кидала і приймала виклики у повноцінних козаків. Звичайно, я усвідомлюю, що мені далеко до професіонала, тому не лізу ні до кого набагато здатнішого за мене... жити ще хочется.

На жаль, у мене навіть власної зброї досі немає. Спочатку я користувалася шаблею Ярослава, а потім знайшла в тій комірчині, де досі живу, шматок заліза, який важко вдалося облагородити до шаблі.

На Січі весь цей час було спокійно. Я вела справу не тільки про загадкове отруєння, а й про той вибух, через який половину острова вивезли.

Виявилося, що в них досить багато спільного. Наприклад, пустотілий снаряд, який Рудик допоміг мені знайти на місці вибуху, був ідентичним тому, що трохи раніше я знайшла на складі...

Волхви, втім, як і амазонки-оракули, ні там, ні там не відчували навіть грама магії чи натяку на чужорідну енергію, та й пороху в чистому вигляді не було. Отрута ж, швидше за все, була рослинного походження, бо інакше просто, і бути не може, і про це говорять деякі факти.

Я вже відкинула близько півсотні різноманітних гіпотез. Однак, не одна з них ні на грам не наблизила мене до мети.

Моїх знань було дуже мало, а тому я зазвичай безвилазно сиділа в бібліотеці...

– Гей! Чи є хтось живий? – увійшов у таверну Святослав Галицький

Хоча сніданок давно вже пройшов, приміщення, напрочуд, було далеко не порожнє. На вулиці стояла задушливо спекотна погода, в яку мало хто хотів працювати чи тренуватися, тому багато хто й засів тут.

Святослав був веселим старим, приблизно ровесником Івана...

Він, як і більшість козаків був ще на додачу і купцем, і разом зі своїми обозами тільки-но повернувся з торгової "подорожі".

Як розповідав мені привид, прожити за рахунок війни, навіть солдатові, практично неможливо, враховуючи її нерегулярність та нестабільність. Тому практично кожен із козаків одразу є ще й торговцем, купцем чи фермером.

У багатьох із них за межами січі в «паланках» і полках є земляні угіддя, де вирощуються різноманітні продукти.

– Дивись, що покажу – сів перед Іваном, що стояв за тим самим незмінним довгим дубовим столом, і вийняв з кишені якийсь уламок.

А я, зрозумівши, що вже немає жодних шансів переконати шинкаря, сіла недалеко, несвідомо прислухаючись.

– І що це? – взяв Іван у руки предмет, який виявився шматком монети.

– Знайомся – урочисто вигукнув Галицький – це рубль! Тепер "офіційна" валюта москалів – останнє слово було вимовлено з таким тоном, що навіть тупоумному було зрозуміло неприязнь цього чоловіка до названих речей, істот... чи людей?

– Вони що всі там з глузду з'їжджали? – зареготав трактирник.

– А знаєш, скільки мені таких навантажили? – кивнув Святослав у бік уламка – вони навіть дволиким таке підсунули.