Марія Кореллі - Спокута сатани

світ зі своєю дружиною» − той світ, який не знає та не хоче знати про існування іншого світу, хоча сам являє собою меншу частину суспільства. Навіть принц Вельський зробив мені честь своєю присутністю. Обряд вінчання здійснювали двоє сановних церковних прелатів; вони привертали увагу надмірною шириною білих рукавів та стихаря і збуджували пошану як огрядністю фігур, так і лиснючою червоністю облич.

Лючіо був моїм старшим боярином. Він перебував у веселому, майже бурхливому настрої; усю дорогу, поки ми разом їхали до церкви, він розважав мене забавними історіями, переважно з життя духівництва. Коли ми нарешті дісталися священної споруди й виходили з карети, він, сміючись, запитав:

− Чи не чули ви, Джеффрі, що диявол не може ввійти до церкви, позаяк боїться хреста?

− Здається, чув, − відказав я, усміхаючись у відповідь на веселість, що іскрилася в його блискучих очах.

М'які звуки органа серед безмовності, напоєної пахощами квітів, швидко занурили мене в урочистий настрій; чекаючи на наречену, я сперся на ґрати вівтаря і в сотий раз дивувався з надзвичайно гордовитого вигляду мого друга, коли той, схрестивши руки та підвівши голову, розглядав оздоблений лілеями вівтар і розп'яття, що сяяло над ним; у його задуманих очах читалися мішані почуття побожності й презирства. Я добре пам'ятаю випадок, який стався під час занесення наших імен до книги. Коли Сибілла, це втілення янгольської краси в білій вінчальній сукні, підписувала своє ім'я, Лючіо нахилився до неї.

− Як старший боярин, я вимагаю старовинного привілею! − сказав він та злегка поцілував її у щоку.

Вона палко почервоніла, потім зненацька мертовне зблідла і з приглушеним зойком упала непритомна на мої руки. Кілька хвилин минуло, доки вона прийшла до тями, але вона заспокоїла мою тривогу й сум'яття подруг, запевнивши нас, що це дрібниця, ніщо інше, як вплив спекотної погоди та надмірного хвилювання. Узявши мене під руку, вона зійшла, всміхаючись, із бічного вівтаря храму крізь строкаті лави заздрісних світських подруг, які мали певність, що вона буде щасливою, − не тому, що вона одружувалася з гідним та обдарованим чоловіком (у цьому не було б причини для заздрощів), а лишень тому, що вона виходила заміж за п'ять мільйонів фунтів стерлінгів. Я був додатком до мільйонів − і нічого більше.

Вона тримала голову високо й гордо, хоча я відчув, що вона тремтіла, коли в повітрі врочисто розлилися громоподібні звуки весільного маршу з «Лоенґріна». Усю дорогу вона ступала по трояндах, я також згадав про це… потім! її атласний черевичок давив серця тисячам ніжних створінь, які, напевно, були набагато дорожчі Богові, ніж вона; маленькі невинні душі квітів, чиїм життєвим завданням було створювати красу й теплоту своїм чистим існуванням, умирали, щоб задовольнити марнославство однієї жінки, для якої не існувало святощів!.. Але тоді я, зізнаюся, перебував іще в безумному сні, і мені здавалося, що квіти були щасливі загинути під її ногою.

Після церемонії всі гості зібралися в домі графа Ельтона, і в самому розпалі учти й балаканини ми − я й моя новоспечена дружина − попрощалися з усіма, вислухавши щедрі лестощі наших «друзів», які, зарядившись найвишуканішим шампанським, старанно вдавали щирість. Останнім, хто попрощався з нами біля дверцят карети, був Лючіо; розлучаючись із ним, я відчув невимовний смуток. Відтоді, як я побачив світанок свого щастя, ми з ним були майже нерозлучними товаришами. Усім − і своїми успіхами в суспільстві, і знайомством зі своєю нареченою − я завдячував його досвідові й тактовності; незважаючи на те, що моєю життєвою супутницею віднині мала стати найвродливіша жінка, мені прикро було прощатися з талановитим, неперевершеним другом, і в день свого весілля я відчув гострий біль особистого страждання.

− Мої думки будуть із вами, поки триватиме ваша весільна подорож, − сказав він. − А після її завершення я буду одним із перших, хто привітає вас із щасливим поверненням додому. Ваш перший домашній прийом у Віллосмірі призначено на вересень, чи не так?

− Так, і ви будете найбажанішим гостем серед усіх запрошених, − відповів я сердечно, тиснучи йому руку.

− Тьху, Джеффрі, чи не соромно вам кривити душею? − заперечив він, сміючись. − Адже ви маєте намір запросити принца Вельського! Хіба може хтось бути бажанішим, ніж він? Ні, якщо до переліку занесено короновану особу, то я можу претендувати хіба що на третє або четверте місце! Я, на жаль, не володар Вельсу, і престол, на який я міг би претендувати, − якби мав кого-небудь, хто зважився б мені допомогти, − перебуває далеко від престолу Англії.

Сибілла нічого не говорила, але погляд її був із дивною задумою звернений на гарне обличчя та величну постать князя. Вона була дуже бліда.

− Бувайте, леді Сибілло! − лагідно мовив він. − Зичу вам усього найкращого. Нам, тим, хто лишається тут, ваша відсутність видасться довгою, − але вам… Ах, кохання дає крила часу, і те, що для звичайної людини є місяцем нудного життя, для вас буде п'янкою миттю. Кохання краще від багатства; я знаю, ви це вже збагнули, однак я думаю і сподіваюся, що вам судилося пізнати цю істину щонайповніше. Думайте інколи про мене. Au revoir.

Коні рвонули; жменя рису, що її кинув якийсь світський бовдур (такі завжди присутні на весіллях), із шумом розсипалась, вдарившись об дверцята і верх карети, і Лючіо відступив назад, роблячи рукою прощальний жест. Ми бачили його до останньої хвилини: його висока поставна фігура, оточена ультрасвітською юрбою, вирізнялась на сходах будинку графа Ельтона. Навколо стояли подруги нареченої у світлих сукнях та екстравагантних капелюшках − збуджені юні панни; кожна з них, без сумніву, палко мріяла: настане день, і вона теж матиме такого багатого нареченого, яким був я. Свахи-матінки та злі старі вдови виставляли напоказ дороге мереживо на своїх чималеньких бюстах і блищали діамантами. Чоловіки з білими бутоньєрками, приколотими до бездоганно обтислих фраків; слуги в яскравих лівреях та звичний вуличний натовп бездільних роззявляк − увесь цей народ з'юрмився перед портиком із сірого каменю; а посередині стояв Лючіо, чия похмура врода і блиск палких очей привертали увагу мимохіть.

Потім карета звернула за ріг, людські обличчя зникли, і ми з Сибіллою зрозуміли, що залишилися самі − сам на сам одне з одним, сам на сам із майбутнім; віднині ми маємо вчити урок кохання − або ненависті − але разом… разом назавжди.

XXVI

Я не можу відновити в пам'яті тих примарних