Іларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк

чому не сказали їм зараз, що чудово знаєте Галу, тому що особисто везли її в лікарню, коли вона померла?

Він важко зітхнув:

— Я кажу лише те, у що вірю. Як і ви. І, на жаль, є речі, щодо яких ми зараз не порозуміємося. І все-таки я прошу вас не кидати цього розслідування. Відпочиньте місяць і повертайтеся. Бо якщо махнете рукою… Якщо подумаєте: «Нехай, як хочуть, так і живуть»… То, боюся, слушність зрештою матиме наш Захар.

— Слушність? — здивувався Андрій. — Щодо воскресінь?

— На жаль, тільки щодо геєни вогненної, — він підвівся, щоб іти. — Це селище зжере саме себе.

Уже ступивши зо два кроки, лікар раптом зупинився й додав:

— Я, до речі, й справді не можу пригадати, скільки саме живу тут. Чи п’ять років, чи шість. Але точніше… — він похитав головою. — У якомусь сенсі тут усе і справді — по колу…

Розділ 36

Угадай, хто мене вбив

Автобус був старий, наче приїхав простісінько з минулого, і такий бруднющий, ніби за межами селища ніякий не грудень, а дощовий листопад, і навіть сніг на ньому був винятково в налиплих під арками коліс коричневих льодяних брилах. Міла, як і обіцяв мер, принесла папери на відрядження на зупинку й одразу втекла, цвірінькнувши Андрієві на прощання «приємної дороги».

Зі скрипом розчахнувши перед ним двері-гармошку, автобус зустрів його жовтим світлом лампочок і нудотним запахом бензину. Андрій увійшов. Нікого. Жоднісінької душі.

Автобус моторошно заскреготів і рушив. Андрій поліз у наплічник і дістав папери на відрядження, заповнені охайним круглястим Мілиним почерком. Довго роздивлявся. З’єднань між літерами немає, але написані вони так близько, ніби опираються одна на одну… «В» — пузата, «к» схожа на «и»… Потім знову сягнув у рюкзак і вийняв лист — саме отой, від Христини. Вистачило побіжного погляду, щоб зрозуміти — почерк той самий. Він, звісно, не експерт… Зате має тепер що показати експертам. Очевидно, вранці її матері телефонувала так само Міла — зайві люди в таких справах нікому не потрібні…

За вікном пропливло готичне громаддя цукрового заводу і негайно потягло його думки в іншому напрямку. «Собор Паризької Богоматері», — пригадав Харитонове порівняння. Й одразу подумав про кубик цукру, що увінчував складену в загадковому жесті відтяту руку… Він дістав блокнот і почав малювати — поки свіже в пам’яті. Рука, браслет, гральна кісточка на вказівному… Андрій добре малював. Часом заплющував очі, щоб пригадати деталі. Старанно вивів «Christine» на браслеті. Порозставляв крапки на кубику — п’ять, чотири, дві… Аж раптом ручка завмерла над аркушем. Від замружився, звіряючись із пам’яттю. Помилка… Це неправильний кубик.

«Одиниця навпроти шістки, два навпроти п’яти — ось воно як має бути, — прошепотів Андрій. — А тут два і п’ять на сусідніх гранях…»

Чи це він переплутав? Та ні, п’ять, чотири, два — було саме так! Він іще подумав, що крапки на «двійці» стоять несиметрично… Питання в тім, чи міг переплутати вбивця. І якщо ні, то що це означає? Якийсь код?

Андрій написав унизу сторінки «5–4–2» і занурився в роздуми. Може, в іншому порядку? Навряд. Убивця міг намалювати крапки на цукрі будь-як. І якщо вони щось означають, читати слід зліва направо. Що буває із трьох цифр? Код у камері схову? Ні, там чотири… Номер будинку і квартира? Кодовий замок? Що іще може бути… Номери букв в абетці? Тоді вийде «Ґ. Г. Б»… Маячня якась… А що як «5–4–2» — це ніякий не код…

Раптом автобус огидно завищав гальмами і став. Верескнули двері гармошки, і в салон разом із холодним подихом повітря ввійшла жінка.

— Ви? — здивувався Андрій.

І навіть ледь підвівся їй назустріч.

— Це надзвичайно безглузде запитання, — прокоментувала Дора і, пройшовшись салоном, вмостилася поруч із ним.

— Послухайте, звідки ви знали, що дівчинку викрали?

— Я не знала. Просто запитала, як вона вийшла із квартири.

— Доро, годі гратися! Ви мені допомогли, і дякую за це, але пора розкрити карти. Хто ви така?

— Чого ви домагаєтеся, Андрію? З’ясувати, хто я, чи знайти вбивцю?

— Як на мене, це пов’язано.

— Взагалі ніяк. Що там у вас? Покажіть!

Вона безцеремонно потяглася до малюнка в блокноті. Андрій запізніло згорнув його.

— Ух ти! А чому так дивно складені пальці? — запитала Дора, що ані краплі не знітилася.

— Це не ваше діло.

— Щось таке знайоме. Ви вже таке бачили?

— Можливо.

— У кіно?

Андрій стрепенувся. Якийсь хіба що натяк на думку ковзнув із самого краєчка свідомості, і він майже вхопив його.

У кіно… Він бачив такий жест у кіно… Андрій ніяк не міг зв’язати в одне ціле уривки образів, а Дора вже засипала його новими запитаннями:

— Навіщо носити браслет із власним ім’ям?

— Послухайте, а може, ми вас затримаємо, коли приїдемо? — роздратовано запитав Андрій. — Ви ж напевно якось пов’язані з убивствами! Допитаємо, як годиться. Можливо, ваша допомога стане ефективніша?

— Смішно, — без усмішки мовила Дора. — Я перефразую своє запитання: нащо б ви замовляли на браслеті гравіювання власного імені? Ви часто підписуєте речі?

— А може, це й не вона замовила, — нервово стинув плечима Андрій. — Може, подарунок.

— Отож, — схвально кивнула Дора.

— Що «отож»? — Андрій починав злитися. — Я, до речі, не жартую щодо затримання…

Та раптом затнувся.

— Що? — з готовністю запитала Дора.

Він застережливо підняв пальця й заплющив очі:

— Заткніться на секундочку, я вас благаю…

На щастя, Дора таки замовкла. У голові вертілася мішанка з її запитань — пальці, браслети, кубик цукру і крапки на трьох гранях. І в цьому всьому проступали дві нові думки. Дуже важливі думки, які не виникали в нього досі.

— А таки ж ваша правда! — мовив урешті він і рішучо підвівся.

— Ви сходите? — здивувалася вона.

Він кивнув:

— Браслет із власним іменем — це справді дивно. Бо то був не її браслет, а його! Отже, у Христини є такий самий. І на ньому теж є ім’я.

Дорині очі засяяли з цікавості.

— До речі, дякую за підказки.

— Не було ніяких підказок! — вона наче аж злякалася. — Лише запитання!

Потім глипнула вбік водія, так наче він міг підслухати, й стишила голос:

— Є щось іще?

— Можливо… — Андрій підняв руку і склав пальці. — Можливо, я бачив цей жест у кіно. Так роблять священники.

— І що це означає?

— Це означає, що мені потрібна Біблія.

— Потрібне що? — її очі стали круглі від подиву.

— Зупиніть десь тут! — гукнув Андрій і знову повернувся до Дори. — Біблія. Не знаєте, де дістати? Можна лише Новий Заповіт.

Вона знову кинула насторожений погляд