Тесс Геррітсен - Послухай мене, Тесс Геррітсен

схлипувала Емі. Вона обвила Джуліанну руками і впустила голову на мамине плече. — Матусю, не залишай мене. Будь ласка.

Джуліанна повільно опустила пістолет. Вона не чинила спротиву, коли Джейн забрала його з її руки. Не чинила вона спротиву й тоді, коли Фрост завів їй руки за спину і надів на неї кайданки. Він узяв її за руку й відтягнув від доньки.

— Ні, не забирайте її, — вигукнула Емі, коли Фрост повів Джуліанну до патрульної машини.

Джейн заклацнула кайданки на зап’ястках Емі і повела її до іншої автівки. Лише коли обох жінок розвели у різних напрямках, Джуліанна почала боротись. Вона спробувала вивільнитися від Фроста.

— Емі! — закричала вона, коли Фрост запихав її в машину. Коли дверцята машини затраснулися, замикаючи її всередині й відділяючи від доньки, цей скорботний зойк переріс у відчайдушний крик.

— Емі!

Навіть коли патрульна машина вже від’їхала, Джейн продовжувала чути цей крик, відлуння відчаю Джуліанни, яке ще довго висіло в повітрі.

40

АНДЖЕЛА

Я відчуваю, що всі дивляться на мене, коли стою біля підніжжя аеропортівськото ескалатору, чекаючи на появу Вінса. Не дивно, що вони дивляться — вигляд у мене жахливий. Обличчя навіть більш лілове, ніж чотири дні тому після мого порятунку зі складу, а щока так розпухла, неначе її надули. Це синці жінки-воїна, і я їх не соромлюсь. Я ношу їх гордо, бо хочу, щоб Вінс бачив, яка я крута ковбаса. Серед усіх цих людей, що юрмляться навколо мене в очікуванні багажу — чи багато з них можуть похвалитися, що вони пережили викрадення бандитами, а ще роззброїли сусіда з пістолетом?

Отакі ми, жінки з роду Ріццолі. Не дивно, що моя донька така класна у своїй професії.

Чиясь рука обережно лягає на мою, я обертаюсь і бачу молоду жінку з добрими очима, що занепокоєно супиться на мене.

— Перепрошую, що питаю, — каже вона м’яко, — але з вами все гаразд? Ви в безпеці?

— О, ви маєте на увазі це? — вказую я на своє обличчя.

— Вас хтось скривдив?

— Так. Він добряче мене відлупцював.

— О, люба, сподіваюсь, ви звернулися до поліції. Сподіваюсь, ви висунули звинувачення.

— Мені це не потрібно. Він уже мертвий.

Моя кривувата усмішка, схоже, відлякує її, і вона повільно задкує.

— Але дякую, що спитали! — гукаю я їй навздогін. Яка приємна пані, поцікавилася моїм станом. Усім би нам бути як вона, піклуватися одне про одного, турбуватися про безпеку одне одного. Що я вже роблю, бо це стало природним для мене, навіть якщо надто часто здається, що я лише пхаю носа до чужого проса. Я отримала ці синці за те, що ставила забагато запитань і лізла у справи інших людей, але саме тому Ларрі Леопольд досі живий, Рік Теллі не проведе решту своїх днів у в’язниці, а Ніна, хай там як її справжнє прізвище, більше не мусить боятися за своє життя.

— Енджі? Господи, боже мій, крихітко!

Я розвертаюся й бачу Вінса, що сходить з ескалатора. Він кидає свою сумку, хапає мене за плечі і дивиться на мене.

— О, люба, — каже він. — Це набагато гірше, ніж казала мені Джейн.

— Ти говорив з нею?

— Учора. Вона подзвонила, щоб попередити про твоє підбите око, але не сказала, що він зробив з тебе котлету. Присягаюсь, якби цей сучий син не був уже мертвий, я б убив його сам!

Я беру його обличчя в руки і обережно тягнуся, щоб поцілувати.

— Знаю, що ти б так і зробив, коханий.

— Не треба було мені їздити до тієї Каліфорнії. Я мав би бути тут, щоб попіклуватися про тебе.

— Думаю, я й сама непогано попрацювала.

— Ні, якщо вірити твоїй доньці. Вона каже, що ти перетворилася на якусь місцеву дружинницю, і що я маю серйозно з тобою поговорити про небезпеки втручання туди, куди не слід.

— Поговорімо про це, коли приїдемо додому.

Але коли ми справді приїжджаємо додому, я не хочу ні про що таке говорити. Тож ми й не говоримо. Натомість я приношу до вітальні пляшку к’янті і наповнюю два келихи. Я цілую його, а він цілує мене у відповідь. Місячне перебування в Каліфорнії вплинуло на нього не найкраще. Його живіт ще більше роздувся від усього фастфуду, яким він харчувався, а також від постійного сидіння вдома з сестрою. І він має дуже втомлений вигляд від перельоту. Ми огортаємо одне одного руками, і мій світ неначе раптом виправляється знову, а все божевілля останніх кількох тижнів кудись зникає. Отак усе має бути: ми з Вінсом потягуємо вдома вино, а вечеря чекає в духовці.

Крізь вікно мою увагу привертає якийсь рух. Я дивлюся через вулицю і бачу Джонаса, який знову тягає свої залізяки. Він не дивиться у мій бік, бо знає, що я відаю про його таємницю. Він — не той, за кого себе видавав. Я стільки таємниць дізналася про своїх сусідів. Знаю, в кого з ким був любовний зв’язок. Хто насправді не «морський котик». Хто боявся за своє життя. А найважливіше: я знаю, на кого можу розраховувати, бо вона хоробро кинеться в бій на моєму боці, навіть якщо зробить це, задихаючись та кашляючи.

Так, я пізнала їх усіх трохи краще, а вони пізнали мене, і навіть попри те, що ми не завжди сходимося в поглядах, іноді перестаємо розмовляти одне з одним і, можливо, навіть намагаємось убити одне одного, це — мій район. Хтось має за ним наглядати.

Це цілком можу бути я.

41

ЕМІ

ШІСТЬ МІСЯЦІВ ПО ТОМУ

Її біляві корені відростали. Щоразу, дивлячись у дзеркало, вона бачила волоски, що, наче золота корона, пробивалися на волю зі шкіри голови. Скільки вона себе пам’ятала, волосся в