Герман Гессе - Нарцис і Ґольдмунд, Герман Гессе

ставити перед собою завдання, вони можуть виникати в ньому як нагальна потреба. Потрібно обчислити і виміряти чимало реального і чимало уявного простору, перш ніж братися за осмислення проблеми простору як такої.

– Воно то так. Але проблема простору, як суто проблема мислення, мені теж насправді здається не тим предметом, на який людина повинна витрачати свою працю і свої роки. Слово «простір» для мене ніщо і не варте роздумів, доки я не уявлю собі якийсь конкретний простір, наприклад зоряний; спостерігати і вимірювати його – як на мене, цілком пристойне завдання.

Посміхнувшись, Нарцис зауважив:

– Ти, власне, хочеш сказати, що мислення саме по собі нічого не варте, а важливим є тільки його застосування у практичному і видимому світі. Я можу тобі відповісти: приводів і бажання для застосування нашого мислення нам зовсім не бракує. Мислитель Нарцис, наприклад, знаходив застосування свого мислення як по відношенню до свого друга Ґольдмунда, так і до будь-якого зі своїх ченців сотні разів і робить це повсякчас. Але як міг би він щось застосувати, не вивчивши і не випробувавши це раніше? Адже митець теж постійно тренує своє око і фантазію, і ми цінуємо його вміння, навіть якщо воно проявляється лише в небагатьох справжніх творах. Ти не можеш відкидати мислення як таке, схвалюючи його «застосування»! Це явне протиріччя. Тому дозволь мені спокійно думати і оцінюй моє мислення за його наслідками, так само як і я оцінюватиму твоє мистецтво за твоїми творами. Ти зараз неспокійний і роздратований, тому що між тобою і твоїми роботами ще є перешкоди. Усунь їх, знайди або збудуй собі майстерню і берися за свої твори! Багато питань вирішаться тоді самі собою.

Ґольдмунд і не бажав нічого кращого. Він знайшов приміщення у дворі біля брами, яке саме стояло порожнім і годилося для майстерні. Він замовив у столяра стіл для малювання та інші необхідні прилади, які точно йому накреслив. Він склав список предметів, які монастирські візники мали поступово привезти йому з навколишніх міст, досить довгий список. Він передивився у столяра і в лісі всі запаси зрубаного дерева, відібрав чимало кругляків для себе і наказав перенести їх у садок за майстернею, де порозкладав на траві для просушування, власноруч спорудивши над ними навіс. Багато роботи він мав також у коваля, чий син, молодий і мрійливий хлопець, був ним просто зачарований. Він по півдня простоював з ним біля ковальського горна, біля ковадла, біля холодильного чану і біля точила, тут вони виготовляли усілякі криві і прямі різці, долота, свердла і скребла, необхідні йому для обробки деревини. Син коваля Еріх, юнак років двадцяти, став Ґольдмундові другом, допомагав у всьому і був сповнений палкої співучасті й цікавості. Ґольдмунд пообіцяв навчити його грати на лютні, що було заповітною мрією хлопця, крім того, він дозволив йому спробувати різьбити. Якщо в монастирі та й у Нарциса Ґольдмунд іноді почувався якимось непотрібним і пригніченим, то з Еріхом, який його сором’язливо любив і безмежно шанував, він відпочивав. Часто юнак просив розповісти йому про майстра Ніклауса і про єпископське місто; деколи Ґольдмунд залюбки це робив, а потім раптом дивувався, що ось він сидить тут і, наче старий, розповідає про подорожі та справи колишніх днів, тоді як його життя тільки зараз по-справжньому починається.

Те, що він останнім часом сильно змінився і був на вигляд значно старшим за свої роки, ніхто не помічав, адже вони не знали його у минулому. Злидні мандрівного і безладного життя ще раніше підточили його; а період чуми з її численними жахіттями і, зрештою, ув’язнення у графа і та страшна ніч у погребі замку глибоко його вразили, і все це залишило свої сліди: сивину в білявій бороді, тонкі зморшки на обличчі, періоди поганого сну і якусь душевну втому, послаблення бажань і цікавості, сіре, байдуже почуття остогидлості й пересиченості. Готуючись до своєї роботи, в розмовах з Еріхом, під час клопотів у коваля і столяра він відходив, оживав і молодів, усі ним захоплювалися і любили його, але між тим він нерідко по півгодини або й по годині, втомлений, замріяно посміхаючись, віддавався апатії і байдужості.

Дуже важливим для нього було питання, з чого ж йому розпочати свою роботу. Перший твір, який він хотів тут зробити і відплатити ним за гостинність монастиря, не мав би бути випадковим, таким що його виставили б де-небудь заради цікавості, він повинен подібно до старих творів обителі цілком належати будівлі й життю монастиря, стати його частиною. Найбільше йому хотілося б зробити вівтар або катедру, але на них не було ані потреби, ані місця. Зате він придумав щось інше. У їдальні отців була висока ніша, звідки під час трапез молодий брат завжди читав «Житія святих». Ця ніша була без прикрас. Ґольдмунд вирішив причепурити вхід до катедри і її саму дерев’яним оздобленням, напіврельєфними і кількома майже окремими фігурами. Він поділився своїм планом з настоятелем, і той схвалив його і привітав його.

І ось, коли нарешті можна було почати працювати – лежав сніг, і вже минуло Різдво, – Ґольдмундове життя змінилося. Для монастиря він неначе зник, ніхто більше його не бачив, він більше не чекав після уроків на ватагу учнів, не блукав у лісі, не прогулювався галереєю. Харчувався він тепер у мірошника, це вже був не той, якого він колись часто відвідував хлопцем. І до майстерні він не пускав нікого, крім свого помічника Еріха; але й той цілими днями, бувало, не чув від нього жодного слова.

Для своєї першої роботи, катедри для читця, після довгих роздумів, він зробив такий план: з двох частин, з яких складався витвір, одна повинна відображати світ, а інша – божественне слово. Нижня частина, сходи, що виростали з міцного дубового стовбура і обвивали його, повинні відображати творіння, зображення природи і простого патріархального життя. Верхня частина, парапет, буде увінчана фігурами чотирьох євангелістів. В образі одного з євангелістів він збирався зобразити покійного настоятеля Даніеля, в образі іншого – покійного отця Мартіна, його наступника, а в образі Луки він хотів увічнити свого майстра Ніклауса.

Він зіткнувся з великими труднощами, з більшими, ніж очікував. Вони турбували його, але це були приємні турботи, він поводився зі своїм твором, як з неприступною жінкою, захоплений і зневірений, він боровся з ним запекло й ніжно, як бореться рибалка з величезною щукою, найменший опір був повчальним і робив його чутливішим. Він забув усе інше, він забув монастир, він майже забув Нарциса. Той з’являвся