Олександр Дюма - Королева Марго, Олександр Дюма
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Знаєте ви пана де Ла Моля? — спитав він у де Муї.
— Ні, монсеньйор.
— А він вас знає?
— Не думаю.
— То все добре. Вдайте, ніби дивитесь у вікно.
Де Муї, не відповідаючи, повернувся до вікна, бо Ла Моль почав виявляти нетерпіння і стукати в двері щосили.
Герцог д’Алансон кинув востаннє погляд на де Муї і, побачивши, що він повернувся спиною, відчинив.
— Монсеньйор герцог! — скрикнув Ла Моль, відступаючи в здивуванні. — Пробачте, пробачте, монсеньйор!
— Нічого, пане. Мені знадобилась ваша кімната прийняти декого.
— Будь ласка, монсеньйор, будь ласка. Дозвольте тільки, прошу вас, взяти мені плащ та капелюх, що на постелі, бо сьогодні вночі на мене напали на Гревській набережній злодії і відняли і те й друге.
— Справді, пане, — сказав принц усміхаючись і йду чи щоб подати Ла Молю те, що він просив, — у вас вигляд доволі пошарпаний: певне, мали діло з завзятими розбишаками!
Герцог подав Ла Молю плащ і берет. Молодий чоловік подякував і пішов у передпокій перемінити вбрання, аж ні трохи не цікавлячись тим, що герцог робить у нього в кімнаті, бо в Луврі було звичайною річчю, коли принци використовували приміщення своїх дворян для своїх приймань.
Де Муї підійшов до герцога, і вони обоє дослухались, коли Ла Моль скінчить передягатись і вийде. Але він, перемінивши костюм, сам вивів їх з клопоту, бо наблизився до дверей і сказав:
— Пробачте, монсеньйор, чи не зустрічали ви графа де Коконна?
— Ні, пане граф. Проте, він же на службі сьогодні вранці.
— Ну, то його, мабуть, убили, — сказав Ла Моль сам собі і пішов.
Герцог прислухався до його ходи, що затихала, віддаляючись; потім відчинив двері і підвів до них де Муї.
— Подивіться, як він іде, — сказав він, — і спробуйте наслідувати цю незрівнянну манеру держатись.
— Зроблю як зможу краще, — відповів де Муї. — На жаль, я не дамський кавалер, а солдат.
— В кожному разі, я чекаю вас до півночі в цьому коридорі. Якщо кімната моїх дворян буде вільна, я прийму вас там, якщо ні, знайдемо Іншу.
— Так, монсеньйор.
— Отже, сьогодні, до півночі.
— Сьогодні, до півночі.
— До речі, де Муї, як ітимете, махайте дужче правою рукою, це особлива манера пана де Ла Моля.
XXIV. Вулиця Тізон і вулиця Клош-Персе
Ла Моль вискочив із Лувра бігцем і кинувся розшукувати по Парижу бідолашного Коконна.
Перш за все він пішов на вулицю Арбр-Сек до метра Ла Гюр’єра, бо пригадав, що часто цитував п’ємонтцеві відому латинську приказку, яка доводить, що Амур, Вакх[60] та Церера[61] — боги найпотрібніші, а тому сподівався, що Коконна після ночі, що була для нього не менш бурхлива, ніж для Ла Моля, розташувався, додержуючись римського афоризму, в готелі „À la Belle-Étoile“. Ла Моль знайшов у Ла Гюр’єра тільки спомин про зобов’язання, яке той узяв на себе, та доволі гостинно поданий сніданок, який він з’їв з великим апетитом, не зважаючи на свій неспокій.
Заспокоївши, замість душі, шлунок, Ла Моль перебрався на той бік Сени і знову пішов шукати, як чоловік, що розшукує втоплу дружину. На Гревській набережній він пізнав місце, де на нього, як він сказав герцогу д’Алансону, напали під час нічної пригоди, годин три-чотири тому, що не рідко траплялося в Парижі, на сто років давнішому за той Париж, в якому Буало[62] прокидався від свисту кулі, що пробивала його віконницю. На місці баталії зостався шматок пера з його капелюха. Почуття власності вроджене в людини. Ла Моль мав десять пер, що були одно від одного кращі; проте він зупинився, підняв перо, чи, краще сказати, обривок від пера, і почав зажурено розглядати його, як раптом почулися важкі кроки і грубий голос звелів йому оступитись. Ла Моль підвів голову і побачив ноші, поперед яких ішли два пажі і конюх.
Ла Молю здалось, що він вгадав ноші, і він швидко оступився.
Молодий дворянин не помилився.
— Пан де Ла Моль! — почувся з ношів повний лагідності голос, і в той же час біла й ніжна атласна ручка відкинула завісу.
— Так, пані, це я, — відповів Ла Моль, уклоняючись.
— Пан де Ла Моль з пером у руці... — провадила дама в ношах, — ви, може, закохані, любий пане, і шукаєте втрачених слідів?
— Так, пані, — відповів Ла Моль, — я закоханий, і дуже; але в цю хвилину я знаходжу свої власні сліди, хоч і не шукав їх. Ваша величність дозволите мені спитати про здоров’я ваше?
— Я почуваю себе чудово, пане; краще, здається, я ніколи себе не почувала; це від того, певне, що цю ніч я перебула у відлюдному місці.
— Ага, у відлюдному місці, — сказав Ла Моль, якось чудно подивившись на Маргариту.
— Так. Що вас дивує в тому?
— Можна, не будучи нескромним, спитати, в якому монастирі?
— Звичайно, пане, я не роблю з цього таємниці: в монастирі Благовіщення. Але що тут робите ви з таким стурбованим виглядом?
— Пані, я теж перебув ніч у відлюдному місці і в околицях того самого монастиря; тепер я шукаю мого друга, що кудись зник, і, шукаючи його, знайшов це перо.
— Яке належить йому? Але, сказати по правді, ви турбуєте мене його долею: місце лихе.
— Заспокойтесь, ваша величність, перо моє. Я загубив його годині о шостій на цьому місці, відбиваючись від чотирьох бандитів, які хотіли мене вбити, — так, принаймні, я думаю.
Маргарита стримала рух жаху.
— О, розкажіть мені! — сказала вона.
— Річ цілком проста, пані. Як я вже мав честь сказати вашій величності, було коло п’ятої години ранку...
— В п’ять годин ранку ви вже вийшли з дому? — перервала Маргарита.
— Вибачте, ваша величність, — сказав Ла Моль, — я ще тільки вертався додому.
— Ах, пане де Ла Моль! Вертатись о п’ятій годині додому! — сказала Маргарита з глузливою усмішкою, що здалася Ла Молю чарівною. — Вертатись так пізно! Ви заслужили цю кару.
— Я й не жаліюсь, пані, — сказав Ла Моль, шанобливо вклоняючись, — і хай би мені розпороли живіт, я вважав
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Королева Марго, Олександр Дюма», після закриття браузера.
