Анна Лерой - Мої сімейні обставини, Анна Лерой

34. Почути себе

  

Рада зітхає, хапає мене за плечі і підіймає з колін.

— Що ще ти мені розповіси? — втомлено питає вона і сама ж відповідає. — Про те, що той чоловік, який зображав Аміра, помер не відразу? Він мучився, це нескладно визначити. Про те, що Аміру заради великого плану довелося пожертвувати життям своєї охорони і однією відьмою, яка просто робила свою роботу? Не думаю, що ці люди прагнули смерті. Або як Амір спритно ствердився на своїй посаді за рахунок твоєї долі, а також твого положення і життів ще півсотні людей?

— Я не це мала на увазі, — розгублено бубоню я, але Рада лише розпікається.

— Так, все зроблено заради блага земель. Я знаю. Я бачу, що це важливо. Але як би я не любила його, як би я не хотіла, щоб він виявився живим, не така ціна у мого щастя! Не така!

— Рада, я не хотіла, просто ти маєш право бути щасливою, — я намагаюся її заспокоїти. Вона ж раптово до болю чіпляється мені в зап'ясток.

—  Зробимо наступним чином. Якщо я і піду до Аміру, то тільки з тобою.

— Ні, — я хочу вирватися з її хватки, страх знову ворушиться всередині мене, погрожує картинами прямої спини і байдужого голосу, зради та знущання. — Я не хочу. Не хочу більше цього кошмару. І  навіщо?

— Підемо, — продовжує наполягати Рада, в її голосі дзвенить сталь. — Я не дам йому забрати не тільки мою любов, але і мою найкращу подругу. Ти повинна жити так, як тобі хочеться. Кинь йому виклик!

— Як я можу жити? Вільно і легко? Який виклик мені кинути? Він не надто вагався, коли обміняв мене на знижене мито! Ми так старалися. Левіс намагався. Ми оплакували Аміра, ми сумували і на його честь відвойовували наш Флейм. Але все марно... Все полетіло в безодню! Тому що ми лише деталі у його великому плані! — в цю мить я здаюся собі розтерзаною і відданою, нездатною ні на що, придавленою обставинами.

— Предки з тобою! — Рада підхоплюється на ноги і тягне мене за собою, вона трясе мене так, що перед очима все розпливається, а в голові дзвенить, але я чітко чую її слова. — Лайм, де твоя голова?! Ти ж кмітлива. Він не міг винищити твій розум. Просто подумай! На секунду забудь про обставини, про Аміра, про те, що не хочеш мене образити, про те, що я в нього закохана, про своє заміжжя і статус чиєїсь дружини! Про те, що вас переслідували невдачі. Просто забудь, зосередься на головному, викинь з голови всі ці речі, які закривають від тебе істину...

Я відчуваю, що я занадто близька до істерики. Мені погано: я не хочу здаватися, але здаюся. Про що говорить Рада? Що вона від мене хоче? Що я повинна побачити? Чому мені не можна просто лягти і померти?

— Я не можу! — майже ридаю я. — Я навіть не відьма...

— Тебе виховували відьми! І наставниці були б дуже розчаровані тим, як ти виглядаєш зараз, — трохи заспокоюється Рада і благально дивиться на мене. — Ти не відьма, але ти ні чим не гірша за мене чи будь кого! Досить обманювати всіх: ти не настільки вже й альтруїстична, щоб забути про себе. Я ж тебе знаю. Прямо зараз забудь все минуле — вчинки, зради і невдачі — і подумай. Обставини знову помінялися: деякі з незалежних від тебе причин, деякі ти міняла сама особисто. Так?

— Так?.. — я до сих пір смутно розумію, до чого вона веде, але погоджуюсь.

— Ти не виправиш Аміра, він вже змінився так, як йому хотілось. Не відмінити й твого заміжжя, не переконати одним помахом пальця інших людей, що чорне — тепер біле. Час минув, події вже відбулися. Потрібно рухатися далі і завжди прагнути більшого, — Рада затискає моє обличчя в долонях і дивиться  мені в очі. — Яке твоє найбільш гаряче бажання? Якою ти хочеш себе бачити? Де ти хочеш себе бачити? Що повинно належати тобі одній?

— Чого я хочу? — як заведена лялька повторюю я її слова.

— Звичайно, — вона говорить повільно, ніби з маленькою дитиною. — Лайм, невже ти досі не бачиш? З огляду на обставини, що склалися зараз, твоє положення ніяк не нижче Аміра, твоя влада ніяк не менша за його владу, а твої можливості в деякому роді навіть більші, ніж дано йому! Але він домігся свого бажання, а ти чомусь баришся... Ти можеш зробити все, що захочеш.

— У відведених мені межах...

— Повір, ти набагато вільніша, ніж тобі здається, — сумно посміхається Рада і зморгує сльози.

Я опиняюся в дивному стані. Хіба ж це правда? Те, що вона сказала про можливості і владу? Так не може бути, щоб у мене було більше можливостей, ніж у Аміра. Або може? Чи Ф’юрін подарував мені щось більше, ніж час чи натяк на свободу?

Перед очима трохи пливе картинка. Я невпевнено відступаю від Ради і озираюся на всі боки. Моя стара кімната показує мені, якою я була в дитинстві, але я зараз не така. Щонайменше з тих пір я прочитала набагато більше книг, ніж є в цих шафах і на полицях. Я поїхала з Феніксу з однією валізою і жменею дрібних монет в кулаці. Я вчилася і пробивалася вгору, щоб стати ще краще і отримати більше. Я стала впевненим спеціалістом, здобула повагу інших людей…

Але про що я насправді мрію? Що я завжди хотіла зробити, коли досягла б вершини? Це неймовірно складне питання. Особливо коли замість того, щоб побачити образ, я починаю, як заведена, розраховувати шанси. Чи вийде, чи можу я собі це дозволити?

— Не думай, вір, що тобі все дозволено, — чую я голос Ради.

—  Просто відчувай серцем, — радить Карісса, до цього часу вона просто стояла тихо у кутку, не  втручаючись.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍