Ешлі Голд, Ксенія Мур - Заміж за Темного, Ешлі Голд, Ксенія Мур

11.3

-  І де мені шукати цей Антидот?

-  Ти маєш зробити його сама. А от як і з чого я тобі розповім. Ти маєш відшукати три квітки, ось такі, як ці, - жінка зняла зі стіни пучечок засушених квітів і показала мені. – Тільки запам’ятай, там таких багато, але тільки у деяких буде блакитна серцевина – саме вони тобі і потрібні. І брати їх можна тільки з-під дерев з червоними квітами – по одній з-під кожного. Зрозуміла? Одне дерево – одна квітка. 

Я згідно кивнула і запитала: 

-  А де саме мені їх шукати?

-  Ті, що тобі потрібні, ростуть лише у одному місці – у Підземних Садах Забуття. Але, запам’ятай – їм не просто так дали таку назву. Побудеш там занадто довго, і можеш взагалі забути і хто ти, і навіщо прийшла. Тож діяти маєш якомога швидше.

Севріна встала, підійшла до простої дерев’яної шафи з глухими дверцятами і, відчинивши, дістала з полиці маленький флакончик та сріблясту нитку з нанизаними на неї чорними намистинками.

Поставила переді мною порожній флакончик і продовжила:

-  Посеред печери ти побачиш великий фонтан – набереш сюди води і покладеш квіти. Доки доберешся додому, зілля буде готове. Залишиться тільки процідити його та додати Володарю у якийсь напій. Дай мені свою руку, - наказала вона, і я покірно простягла до неї долоню. Зав’язавши на зап’ясток нитку, вона пояснила, - Це водночас і оберіг, і орієнтир по часу. Завдяки йому ні одне лісове створіння не причинить тобі шкоди, а в разі потреби, то можливо ще й допоможе, якщо попрохаєш. Вхід до печери оберігають Кроони – лісові духи. Скажеш, що тебе прислала я і покажеш це намисто, вони не перешкоджатимуть тобі зайти всередину. Поступово намистинки почнуть зникати. Коли зникне остання, це буде означати, що час вичерпано. Ти маєш встигнути до заходу сонця. Спізнишся хоч на хвилину – зілля втратись свою силу. Все дуже просто.

Я нервово проковтнула слину, яка, здавалося, тугою грудкою застрягла у пересохлому горлі. І дійсно, куди вже простіше? Піди туди – не знаю куди, знайди те – не знаю що. Та ще й часу, як кіт наплакав. Про те, як змусити Клода послухати мене та ще й вмовити щось випити у його стані, навіть думати не хотілося. Зараз є більш нагальне питання – як мені взагалі знайти це місце? Запитати я не встигла. Віщунка відкрила двері і раптом свиснула так голосно, що мені аж вуха позакладало. Прямо таки не літня жіночка, а справжнісінький Соловей-розбійник.

-  Дорогу до печери тобі вкажуть мої світлячки, - вона кивнула на хмаринку маленьких, мерехтливих створінь, що злетілися на її заклик з різних сторін і кружляли сяючою зграйкою на порозі. - А от назад тебе має вивести твоє серце. Головне – повір у себе і свою силу. І ще одне. Зілля має снодійний ефект. Після того, як Клод його вип’є, він міцно спатиме до самісінького ранку, а після пробудження він забуде все, що з ним відбувалося під дією Зілля Жаги і ти не маєш права йому нічого розповідати.

Я встала і попрямувала до дверей. Схоже, що все що могла, демониця вже сказала. Та все ж я не могла не спробувати дізнатися те, що хвилювало мене найбільше. 

-  А я зможу повернутися назад?

-  Все залежить лише від тебе. Але ж ти зараз не про повернення з лісу питала. На це відповім – ні. Дороги назад немає.

Я здригнулася. Надія на те, що колись матиму змогу знову опинитися в своєму світі остаточно розбилася в друзки.

-  Але, повторюся, все залежить тільки від тебе – чи ти знайдеш тут свою погибель чи довге, щасливе життя. А тепер йди, не барися – часу в тебе тільки до заходу сонця. Не встигнеш – змінити більше ніхто нічого не зможе.

Я поклонилася їй і вийшла з будинку, несучи в руках флакончик, а в серці відновлену віру у свої можливості. Мені було важливо врятувати Клода, адже ніхто інший не міг цього зробити. Я вірила, що зумію віднайти у собі ту силу, яка допоможе мені подолати всі перешкоди. І я не збиралася відступати.

Мої маленькі провідники швидко летіли попереду, осяюючи шлях зеленкуватим світлом. Я намагалася не відставати від них, хоча це була не така вже й легка справа. Якщо спочатку я йшла по доріжці, яка хоч і була вузенькою та час від часу губилася поміж колючих кущів, та все ж була протоптаною, то потім довелося звернути з стежини і йти напролом. Петляючи поміж стовбурами дерев, перечіпалася через їх коріння, майстерно прихованого опалим листям та високою травою. Подекуди доводилося продиратися через густі зарослі чагарників, намагаючись при цьому не випускати з виду світлячків. Я боялася, що якщо загублю їх, то вони щезнуть або просто полетять далі, не чекаючи на мене, а я буду блукати лісом сама, не маючи змоги самотужки відшукати таємничу печеру.

 Через деякий час дерева розступилися, відкриваючи переді мною велику, світлу галявину з декількома здоровенними валунами в центрі, що утворювали собою коло, всередині якого ледь помітно коливався густий туман. Ступила на галявину і відразу зрозуміла, що всі навколишні звуки щезли: не співали більше пташки, не перегукувалися дзвінким цокотінням цикади, навіть шелест листя і той зник.

Наблизившись ближче, я помітила нанесені на каміннях таємничі знаки, схожі на руни. А потім від них почало повільно підійматися світло, змішуючись з туманом, воно формувалося у розпливчаті постаті, що колихалися від найменшого подиху вітру.

-  Хто ти і навіщо порушуєш наш спокій? – розкотисто пролунало в повітрі, наче звідусіль одночасно.
Це було схоже на грім посеред ясного дня, і ніби у відповідь моє серце теж почало гупати так голосно, що відлунювало в навколишній тиші. Я глибоко вдихнула, намагаючись втамувати хвилювання, і голосно відповіла:

-  Я Мелісандра Лайонкорт. Мене прислала Севріна, - я підняла руку, демонструючи браслет з чорних намистин. – Мені потрібно потрапити у Підземні Сади Забуття. 

Наступні декілька секунд очікування, здалися мені вічністю. А раптом Кроони вирішать, що я не гідна потрапити на священну землю, яку вони оберігають, навіть попри рекомендацію од віщунки? 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍