Валерій Ананьєв - Слiди на дорозi

сам собі й почав швидко підраховувати в голові. — Уже тридцять годин. Все, товариші. Дякую за консерву! Я пішов.

Перед тим як зануритись у сон, я ще раз подивився на місця, де тече олива і соляра, остаточно переконався, що зараз не можна вирішити проблему, бо якщо я почну працювати, машина як мінімум на півгодини буде не на ходу. А в наших умовах такого не можна було допустити, ми могли зірватись і відправитись далі у будь-яку хвилину. Тому я з чистою совістю заснув на травичці під деревами.

Постійні звуки пострілів з гаубиць не заважали мені спати, але почувши метушню і людські голоси, я одразу прокинувся.

— Що трапилось? — запитав я у бійця, який проходив повз мене.

— Збираємося.

Я піднявся, знайшов свого начальника.

— Командире, що ми, виїжджаємо?

— Так. Машина готова?

— Само собою.

Блін, краще б я взагалі не спав. Цією парою годин тільки гірше зробив… у голову неначе бетону налили.

Ми вишикувались у напрямку, звідки приїхали.

Уздовж колони проїхав Комбриг. Він був у доброму гуморі, щось сказав екіпажу першої машини і поїхав назад.

Проїхали одне село, друге, ще одне… прямо якась Східноукраїнська агломерація. Колона зупинилася, щоб зосередитись, а то, як завжди, дуже сильно розтягнися. Скориставшись моментом, заповнив у системі оливу замість тієї, що витекла.

Ми їдемо по околиці якогось міста, проїжджаємо його, з’їжджаємо з дороги і потрапляємо в якийсь парк з великим ставком. Тепер цей парк — наш базовий табір на наступні кілька місяців.

Моя рота, що складається лише з десятка солдатів, розташувалася прямо біля ставка. Вся бригада після розбивки табору одразу вирушила митись і пратись. Подібної картини я ще ніколи не бачив. Дві сотні абсолютно голих бійців купаються, перуть речі, а по стежині уздовж водойми гуляють якісь місцеві парочки. Але це нікого не бентежило. Після важкого маршу за сорокаградусної спеки ми хотіли тільки одного — поринути з головою в холодну воду.

Після прийняття ванни я повернувся до машини, що стояла за тридцять метрів від води, розвішав мокрий одяг на протикумулятивній решітці й пішов до командира роти.

— Командире, ми тут надовго?

— Думаю, що так. Де ти будеш спати?

— У машині розміщуся.

— Всередині спатимеш?

— Ну так.

— Тобі там вистачає місця?

— Уже три місяці сплю в машині.

— Нам волонтери передали намети туристичні. Візьми собі один.

— Дякую. Поставлю біля машини.

— Чому не поруч з нами?

Машина стояла за сто метрів від місця, де розташувалася сьома рота.

— Вибачте, мені спокійніше поруч із БМД. Прокинусь, одразу почну працювати, відпочину трохи і знову приступлю до роботи.

— Ну, дивись сам. Їсти будеш з нами?

— Само собою.

— Дивись, ні в наряди, ні на чергування ти не заступаєш. Займаєшся тільки машиною.

— Зрозумів, — по моєму обличчі розплилася посмішка.

Я взяв намет, розклав його поруч із БМД, приготував місце для сну і приступив до більш детального огляду машини. Патрубок на трубці, що виходить із паливного бака, просто одягнений, але нічим не закріплений. Таааак, проблема витоку зрозуміла: з центрифуги просочувалась олива; у місцях кріплення форсунок до двигуна просочувалася соляра; з-під ПНВТ соляра витікала просто струмком; погано відрегульовані бортові фрикціони. Але це все дрібниці, які я запросто усуну. Ця машина мала величезний плюс — прекрасний двигун, що працює, як годинник. Його звук для мого слуху був, як музика. Плюс хороша коробка передач. Порівняння з моєю попередньою машиною не витримувало жодної критики: це все одно, що протиставити бігуна інваліду на поламаному візку. З нею я був переконаний, що коли закінчу роботу, машина буде мене слухатись і чітко реагувати на мої команди.

Проблема була лише в тому, що у мене не було потрібних деталей. Але тут я зіткнувся зі ще одним приємним сюрпризом. Мій командир роти постійно приходив перевіряти, як ідуть справи, хвалив мене, запитував, чим може допомогти, і діставав для мене всі потрібні деталі. Навіть ті, які на місцевому імпровізованому «складі» ремроти значились під грифом «ніхрєна немає». А за інструментами я ходив до Чіги. Він без запитань ділився зі мною всім, що у нього було. Звичайно, я розповів йому про вкрадену викрутку. Ми просто посміялися з цієї історії, а він подарував мені свою сумку з інструментами, яка одягалася через плече. Абсолютно безпрецедентний випадок у моєму житті.

Протягом тижня я відремонтував машину і зібрав у себе в сумці всі потрібні інструменти. Я був найщасливішим механіком-водієм БМД-1 у світі.

Увечері ми сіли навколо багаття і зібрались вечеряти.

— А звідки продукти? — поцікавивсь я.

— Це ще ті, що волонтери передали.

— Я не бачив, коли вони приїжджали.

— Ти просто не звернув увагу. Ти ж постійно біля машини вовтузишся або купаєшся. А про нас згадуєш тільки, коли їсти хочеться. — Усі засміялись.

— Прийму це як комплімент.

— Ну, а чому б не похвалити такого механа. Свою машину відремонтував, розвідвзводу допоміг. У тебе золоті руки, друже.

— Командире, припини, а то зараз почервонію, а всі подумають, що я закохався в тебе.

— Ти молодець. Там, позаду тебе, ще кола лежить, бери пий.

— До речі, щодо волонтерів. Ви коли вперше дізналися, що є люди, які їздять на фронт і речі привозять?

— Не знаю… місяців два тому, — відповів один з бійців.

— Я, якщо чесно, довго не міг зрозуміти, що відбувається: якісь цивільні, купа одягу, їжі, апаратура.

— Так. Війна дуже багато розкрила виразок нашого суспільства, але також і дала проявити себе хорошим людям. Немає лиха без добра, — командир задумався.

— Це дуже приємно. Часто, коли руки опускались від утоми, особливо на тлі блядського ставлення командування до нас, думки про те, що люди нас підтримують і все це не дарма, давали силу вставати і працювати далі, —  поділився я своїми думками.

— Волонтери… Спільну справу робимо. Вип’ємо за волонтерів.

Усі взяли по літровій пляшці коли, чокнулись і випили.

Як казав кіт Матроскін: «Спільна праця об’єднує». Іноді я приходив до старшого лейтенанта Чіги, допомагав йому крутити гайки на машинах його підрозділу, і в процесі спільної роботи ми дуже здружились.

Якось, коли я прогулювався по табору, мене зустрів Сущ.

— А що це ти тут вештаєшся? Куди ти пропав?

— Що значить вештаюсь? Я відряджений до третього батальйону, — відповів я якось надто зухвало.

— Давай, щоб сьогодні увечері був у наметі своєї роти.

— Я відряджений до третього батальйону.

— Ти мене погано почув?

У мене одразу з'явилася тривога на душі. Мені зовсім не хотілося повертатися до свого підрозділу, де до мене ставляться, як до порожнього місця. Тому я одразу пішов до