Валерій Ананьєв - Слiди на дорозi

— Товаришу майоре, дозвольте? — звернувся Чіга до комбата.

Комбат сидів на мішку з землею.

— Говори.

— У нас механа хочуть забрати. Класний хлопець, старанний. А піде, не буде кого за важелі садити.

— Кажеш, хороший хлопець?

— Відмінний!

Він взяв радіостанцію:

— Товаришу полковнику, дозвольте?

— На прийомі.

— Тут другий бат хоче у мене бійця забрати, який сидить на нашій машині, замінити ніким. Не дайте в образу, з мене подяка, — Комбат засміявся.

— Значить, жодних проблем. Боєць залишається у тебе, а командування другого бату може написати мені письмову скаргу.

— Спасибі, товаришу полковнику! — попрощався з комбригом і вимкнув рацію. — Ще питання?

— Дякую, товаришу майоре! — сказав я, зворушений.

По дорозі назад я ще довго дякував Чізі. Це було просто якесь… чудо, навіть не так — Чудо! Ось так, не залишаючи армії, я став відчувати себе людиною.

Повноцінно добре себе почувати мені заважав жахливий біль у животі, який не припинявся вже тиждень. А зараз живіт розболівся прямо не на жарт. Тому від Комбата я одразу завернув до лікарів.

* * *

Так зійшлися зорі, що не прослуживши і двох тижнів у новому підрозділі, я був знову перекинутий у черговий колектив, де не вистачало машини. Це був окремий розвідвзвод третього бата. Загалом, тепер я став розвідником. Чітко вирішив особливо ні з ким не знайомитися. Військовий досвід навчив мене: чим краще знаєш людину, тим важче її потім втрачати. Я не хотів пройти через це ще раз. Хоча хлопці, звичайно, були розумні, і в мирний час цілком могли би стати друзями. З навідником я, само собою, роззнайомився. На найближчий час ближчої людини і у фізичному, і в моральному сенсі у мене бути не могло, бо сидів він прямо у мене за спиною, а наші життя в бою залежали один від одного. Звали його Парашутист. Середнього зросту, темноволосий, завжди зібраний і підтягнутий, навіть у вихідні. Весь тиждень, щодня, з ранку до вечора, ми усували в машині усілякі ганжі: навідник займався баштою, а я ходовою частиною. Той день був знаменним: я закінчив установку ПНВТ на двигун своєї нової БМДехи. Потім, через багато часу, довгий шрам на моїй руці нагадував мені про того солдата, через якого мені довелося знімати і заново його встановлювати: процес зриву гайки на двигуні пройшов не так гладко, як хотілося б.

А в обід нам сказали, що ми переїжджаємо з Дебальцеве на нове місце дислокації. Переїзд — справа важка, але звична. Ми зібрали всі свої речі й завантажили їх на машину між бортами і протикумулятивними сітками. Їхали, як цигани: речі були розіпхані по баулах і нагромаджені купою. Досить багато довелося залишити, бо БМД — це вам не фура.

Вирушили ми рано-вранці, ще до світанку, із твердим переконанням, що переїжджаємо на нове місце дислокації. Їхали полями вздовж асфальтованих доріг. Моя машина рухалася другою в колоні, і коли ми проїжджали чергове поле, по броні почали стукати кулі, я подумав, що ми потрапили в засідку. Трохи пізніше я дізнався, що нас навмисно вели на блокпост терористів. Але в той момент, під дзвінку мелодію куль, що ударяли по броні, я не намагався розплутати конспірологічний клубок, а просто голосно щось кричав матом своєму навіднику і включав рефлекси механа, щоб вижити.

Як у кіно: піхота, танки, артилерія. У той момент нам навіть якоюсь мірою все це подобалося, напевно, через адреналін. Ми сміялися щоразу, коли біля нас або об нас щось вибухало.

Піхота спішилася. Хлопці швидко пострибали з броні. Зі мною в машині залишились кулеметник і навідник. Ну що, поїхали? І ми всім екіпажем із шести стволів почали розстрілювати позиції противника у лісопосадці. Те, що почало відбуватися, було для нас сюрпризом, але ми швидко очухалися. Піхота сипала з підствольників, машина стріляла з кулеметів і гармати.

Я не зміг ідентифікувати все те, з чого стріляли по нас, але вм’ятини на машині прямо кричали, що це не 5.45. Пам’ятаю очуміле обличчя кулеметника, коли по нас вперше попали з РПГ (спасибі волонтерам за сітку, згоріли б ми там живцем, якби не вона), ось коли нам стало не до сміху.

На ніс машини за кілька днів до цього я приклеїв дитячі малюнки, привезені волонтерами, їх знесло від першого ж розриву міни перед нами. Але іноді мені здається, що ця броня з дитячих фантазій виявилася міцнішою радянського алюмінію.

Як на зло, прямо під час бою сталась поломка в машині: педаль відпускаю, а оберти не падають. Взяв єдине, що було важке під рукою, і почав хєрачити по тягах, щоб педаль пішла, але вона не піддавалася. Ми стояли на місці, у відкритому полі під обстрілом, а я не міг зрушити з місця це чудо радянського оборонпрому.

Уключив нейтралку і поліз у десантне відділення. Під дзвінкі звуки осколків, що бились об броню, почав з’ясовувати, у чому справа. Швидко, як ніколи, зняв усі перегородки і почав піднімати броньований лист, який закривав двигун. Ситуація ускладнювалася тим, що на листі стояла двохсотлітрова бочка, наповнена водою (ми ж просто переїжджаємо, блядь!). Піт заливав обличчя, було відчуття, що в очі з лоба капає сірчана кислота. Засунув лом, зафіксував якнайвище цей лист і, витираючи піт, поліз рукою всередину механізму, навпомацки з’ясовуючи, що не так, І знайшов! Там є шарнір біля двигуна, він повинен ходити вільно, а у мене болт, який його повинен фіксувати, був занадто сильно затягнутий. Ось така дрібничка підвищила градус наших пригод. У той момент усунути цю проблему було неможливо, але я дещо придумав. Взяв шматок ганчірки і почав зав'язувати один кінець біля шарніра, щоб інший протягнути в десантне відділення. У цей момент біля правого борту вибухнула міна, щось впало на силовий лист, лом зіскочив і тридцятикілограмовий шматок заліза, що слугує захистом двигуна, разом із двохсоткілограмовою бочкою води притискають мені руку. Можливо, мені це здалося на фоні реву двигуна, але, здається, я не видавив жодного звуку, зате рот я відкрив так широко, що думав, губи порвуться. Відразу схопив іншою рукою лом і, намагаючись не звертати уваги на біль, знову зафіксував лист. Протягнув другий кінець ганчірки у десантне відділення, посадив туди солдата, взяв у рот свисток і щоразу, коли мені потрібно було скинути оберти, я йому свистів, і він тягнув ганчірку. Зовні з рукою все було в порядку, тільки пара подряпин, але стиснути кулак було боляче. Підняв з-під