Валерій Ананьєв - Слiди на дорозi

Загальна атмосфера була гнітюча. Ми просто стояли на місці й нічого не робили, а нас вбивали… одного за одним. Старшина роти знайшов чудовий варіант перечекати важкі часи, і весь цей час безпробудно бухав, вилазячи з нашого «бункера» тільки щоб справити природні потреби.

Ротний покликав мене до себе:

— Ти ж без машини?

— Так точно.

— Завтра їдеш у Краматорськ.

— Чому?

— Командування бригади наказало.

— Ясно.

— Будь готовий відправитися.

З моменту виїзду з Краматорська я не вистрілив жодного патрона. Бути піхотинцем жахливо нудно. Сьогодні воює техніка, а не автомати.

* * *

Повернувшись на аеродром з іще декількома бійцями, я одразу зайшов у намет, закріплений за моєї ротою, впав на найближчий каремат і заснув.

Спав дуже довго і прокинувся пізно. Навіть коли відкрив очі, у мене не було бажання вставати. Тут дуже тихо. У мене знову немає машини. Що мені тут робити? Кілька днів я валявся на ліжку, перериваючись лише, щоб поїсти.

Нарешті мене з іще декількома солдатами кличуть до зампотеха батальйону. Враховуючи отриману інформацію, завтра в обід ми повинні завантажити решту БМД на Урали і знову висунутись у бік Шахтарська.

— Я без машини, товаришу майоре.

— Коли приїдете, там тобі дадуть машину.

Я збираю рюкзак і чекаю.

* * *

Машини завантажені на Урали, колона вишикувала перед штабом аеродрому. Останні хвилини тут ми витрачаємо на розмови ні про що, а також спільну фотографію.

Проїжджаємо перший блокпост, потім наступний, нескінченну кількість блокпостів з довгими чергами цивільних машин з наклеєними листками на лобовому склі з написом «Діти». Бійці на блокпостах, пропускаючи нас через свої позиції, стають струнко і віддають нам військове вітання. Подібний прояв поваги захоплював мене. Все-таки на війні люди стають іншими. Добрими чи поганими… це вже інше питання. Головне, чесними. На війні вся внутрішня гидота дуже швидко проявляється в людині й вилазить назовні, те ж стосується і хороших якостей. Та й взагалі, навіщо займатися дурницями і вішати комусь ярлики «хороший» чи «поганий». Інфантильні люди на війні довго не живуть. Тут має значення лише істина, а вона невловима, як мило в лазні. Що це означає? Що думати потрібно дуже обережно, а то можна самовбитися раніше, ніж тебе дістане ворожий снаряд чи куля. Тут є абсолютно мерзотні люди, яким можна доручити складне бойове завдання, і є добряки, яким ти ніколи не довіриш прикривати свою спину.

Поки ми їхали, вже встигло стемніти. Ми заїхали на якесь поле. Здається, соняшники. Фари включати не можна було, а дорога була просто жахлива. У деякі моменти мені здавалося, що ми ось-ось перевернемось, або, як мінімум, БМД звалиться з Уралу. Колона зупинилася, і голос у радіостанції наказав заглушити двигуни. Навколо непроглядна темрява, з нашого боку не було жодного джерела світла, навіть телефони ніхто не включав, а здалека чулися звуки пострілів і вибухи. Усі уважно вслухались у чорну порожнечу, де на відстані витягнутої руки не було видно власної долоні.

Раптом десь із-за обрію під гучний звук черг у небо полетіли вогники. Піднявшись вгору, вони почали вибухати. Кожен наступний розрив освітлював тисячі осколків від попередніх розривів. Це були якісь осколкові боєприпаси, які розривалися над противником і посипали його шрапнеллю. Виглядало фантастично красиво. Хто і в кого їх випускав, мені було не відомо. Я міцно стискав у руках автомат і сподівався, що ми не потрапимо в засідку. Коли не ідентифікований мною бій закінчився, двигуни знову завелися, і ми продовжили маршрут із вимкненими фарами.

Зупинилися в якомусь селі, на великій площі, де нас вже чекав кран для розвантаження Уралів. З мого підрозділу разом зі мною приїхала лише пара бійців, але в цілому людей було досить багато, десятка три-чотири. Між двома десятками БМД ходили офіцери з ліхтариками і називали невідомі мені прізвища. Я почув і своє прізвище:

— Я!

— Ти де?

— Іду.

Я підійшов до капітана, якого ніколи раніше не бачив.

— Тепер це твоя машина, — показав він ліхтариком на БМД-1 з навареними по периметру сітками.

— Зрозумів. А екіпаж?

— Я і ще один хлопчина.

— Добре. Коли виїжджаємо?

— Зараз.

— Є хтось, хто знає цю машину?

— В сенсі?

— Її особливості.

— Там проблеми з коробкою передач, особливо з другою при старті.

— Що саме?

— Вибиває.

— А як двигун? Витягне старт із третьої?

— Не знаю. Залежить від тебе. Ще тече олива і соляра.

— Сильно?

— Олива дуже сильно. Там у десантному відділенні лежать баклаги з оливою. Тому будемо підливати, раптом що.

— Окей. Тоді я заводжу?

— Давай.

Я одразу поліз у машину, завів її, видавив зчеплення і почав перевіряти передачі. «Оце вони називають проблемою?» — я подумки хмикнув. Все вирішилося за п’ять хвилин за допомогою довгого дроту, яким я перемотав один із фіксаторів біля ручки перемикання коробки передач. Більше передачі не мало вибивати. Правда, щоб рушити із другої передачі, мені тепер потрібна була третя рука, але це не біда. Тааак, олива тече з фільтра, а паливо з-під ПНВТ. А я непоганий механ, виявляється. Гаразд… потім розберемось.

БМД почали шикувати в колону. Я став на вказане мені місце і чекав, доки дадуть команду рушати.

Їхали недовго. Близько години або двох. Поки доїхали, вже почало сходити сонце.

Ми зайняли позиції по лінії лісопосадки, що росла вздовж поля соняшників. Мені здається, що ми там були для прикриття артилерії, яка стояла поруч з нами і випускала снаряд за снарядом без перерви.

Я страшенно хотів спати і їсти.

— Командире, у нас є щось поїсти? — запитав я у свого нового начальника, що їв, сидячи на траві разом із ще двома військовослужбовцями.

— Тримай, — простягнув мені банку консерви інший офіцер, що сидів поруч.

— Дякую.

Я впізнав його. У цього старшого лейтенанта я старив із боксів поламану викрутку. Всі його називали Чіга, він був зампотехом у третьому баті.

Сів поруч із ними, дістав ніж, відкрив банку і приступив до трапези. Доки сидів, розговорився і роззнайомився з новим колективом. Дізнався, що тепер воюю в сьомий роті.

— Друже, може, підеш, поспиш? А то раптом доведеться їхати, а ти втомлений, — звернувся до мене Чита.

— Командире, сказати по правді, за три роки моєї служби, мені вперше офіцер пропонує піти поспати.

— А хто у тебе до цього були командирами?

Я розповів йому про Пузатого, Старшину, Руде Опудало і інших.

— Так… на жаль, знайомий.

— Добренько. Тоді пішов я спати, а то дійсно аж нудить від недосипу. Це я вже скільки без сну? — поставив я запитання