Ієн Макьюен - Спокута

своїм собакою, як і раніше, іде за ралом, і слід спитати в тої фламандки з сином, чи покладають вони на нього відповідальність за свою загибель. Бо іноді приймаєш на себе завеликий тягар — у нападах гордині, марнославного самобичування. Вона, можливо, скаже «ні» — як там фламандською «ні». Ти намагався нам допомогти. Ти не міг перевести нас через поле. Ти привів близнюків, але нас не вийшло б, ні. Ні, ти не винний. Ні.

Почувся шепіт, і він відчув подих на своєму розпаленому обличчі.

— Трохи бушуєш, бос.

За головою капрала Нетла було видно широку смугу темно-синього неба, а на тлі небокраю — зубчасті чорні краї зруйнованої стелі льоху.

— Бушую? А що я робив?

— Кричиш «ні», усіх перебудив. Декого з оцих молодиків це трохи зачепило.

Тернер спробував підвести голову й виявив, що не може. Капрал чиркнув сірником.

— Христе Боже мій, жахливий вигляд. Ну, ось. Пий.

Він підняв Тернеру голову та приклав йому флягу до вуст.

Вода мала металевий присмак. Скінчивши пити, Тернер відчув, що його затягує нескінченна океанська течія. Він ходив по землі, доки не впав у глибини океану. Щоб не тривожити Нетла, йому доводилось удавати розумнішого, аніж він почувався насправді.

— Слухай-но, я вирішив лишитися. Дещо мені побачити треба.

Брудною рукою Нетл витирав Тернеру чоло. Той не бачив причин, чому капрал має ближче схиляти над ним своє стурбоване щуряче обличчя.

— Бос, ти мене чуєш? — мовив капрал.— Ти слухаєш? Десь годину тому я вийшов надвір. Угадай, що я побачив. Там по дорозі один флотський ішов, офіцерів кликав. Вони зібралися на пляжі. Судна повернулися. Ми поїдемо додому, приятелю. Там лейтенант один, з «Баффсу», він о сьомій нас виведе. Тож поспи, і давай більше без тих чортових криків.

Він провалювався в сон, і хотілося єдиного — спати, отримати тисячу годин сну. Так було легше. Вода була бридка, але вона допомогла, як і новини й заспокійливий шепіт Нетла. Вони вишикуються на вулиці та промарширують на пляж. Звернуть праворуч. Порядок понад усе. Ніхто у Кембриджі не навчав їх переваг доброго піхотного порядку. Вони шанували вільний, непокірливий дух. Поети. Але що поети знають про виживання? Про виживання в масі людей. Не порушувати рядів, не бігти першим на човен, не «чия відвага, того й перемога», жодних думок про себе. Ніякого тупоту чобіт, які біжать піском до лінії прибою. У воді охочі руки притримують планшир, доки товариші забігають усередину. Але це море було спокійне, і тепер, коли він заспокоївся, то, звісно, бачив, як добре, що вона справді є, що вона чекає. Хай проклята буде арифметика. «Я на тебе чекатиму» — ось елементарне. Це причина, заради якої він вижив. Простий спосіб сказати, що вона відмовиться від усіх інших чоловіків. Лише ти. «Повертайся». Він згадав відчуття гравію під тонкими підошвами; відчув, що ось-ось — і крижані кайданки замкнуться у нього на зап'ястях. Вони з інспектором зупинили машину й озирнулися на її кроки. Як він міг забути цю зелену сукню, яка підкреслювала вигини її стегон, перешкоджаючи ході та відкриваючи красу її плечей. Біліших, ніж туман. Його не здивувало, що поліція дозволила їм переговорити. Він навіть не думав про це. Вони з Сесилією поводилися так, нібито були самі. Вона не дозволила собі плакати, кажучи, що вірить йому, довіряє йому, кохає його. Він сказав їй просто, що не забуде цього, і хотів цим передати їй силу своєї вдячності, особливо тоді, особливо зараз. Потім вона поклала руку на кайданки і сказала, що вона не соромиться і нема чого соромитися. Вона взялася за лацкан його піджака й трохи струсонула, кажучи: «Я на тебе чекатиму. Повертайся». Вона мала на увазі саме це. Час покаже, що вона справді мала на увазі саме це. Потім його заштовхнули до автомобіля, а вона говорила швидко, доки плач не підступив їй до горла, і вона не могла більше стримуватися; вона сказала: те, що відбулося між ним, стосується нас, тільки нас. Вона мала на увазі, звісно, бібліотеку. Це тільки їхня справа. Ніхто не може її відібрати. «Це наша таємниця»,— крикнула вона перед усіма, доки не грюкнули дверцята.

— Я ні слова не скажу,— мовив він, хоча голова Нетла давно зникла.— Збуди мене до сьомої. Обіцяю: більше ти не почуєш від мене жодного слова.

Частина третя

* * *

Тривога не обмежувалася лікарнею. Здавалося, вона здіймалася з випарами бурхливої брунатної річки, розбухлої від квітневих злив, а вечорами лягала на затемнене місто, ніби сутінки розуму, які відчувала вся країна — тиха і злісно нашорошена; тривога була невіддільна від холодної пізньої весни та прихована в її благодатному розквіті. Це чимось нагадувало наближення кінця. Старший персонал збирався групками в кутках коридорів, зберігаючи якийсь секрет. Молоді лікарі наче виросли понад нормальні розміри, стали більш агресивними, і консультант відволікався на обході, а одного разу вранці підійшов до вікна кілька хвилин помилуватися на річку, доки в нього за спиною біля ліжка виструнчилися в очікуванні медсестри. Літні санітари пригнічено штовхали каталки з пацієнтами і, здавалося, забули свої звичайні веселі жарти, запозичені з комедійних радіопередач, і це навіть утішало Брайоні, яка не могла вже чути ті осоружні їй цитати: «Радісно вітай кохання, а то воно так і не прийде».

Але так і було. Лікарня поступово, протягом багатьох днів, непомітно спорожніла. Здавалося, суто випадково, через епідемію міцного здоров'я, що менш кмітливі практикантки приписували ефективності власних оздоровчих методик. Тільки поволі стала виявлятись інша картина. Порожні ліжка у її відділеннях, як і в інших, примножувалися, наче смерті вночі. Брайоні здавалося, що віддалені кроки у просторих натертих коридорах звучали приглушено, вибачливо, а колись вони були упевнені та жваві. Робітники, які прийшли поміняти барабани у пожежних шлангів на сходових майданчиках біля ліфтів і поставити нові відра протипожежного піску, працювали цілодобово, без перерви, але ні з ким не говорили, навіть із санітарами. У відділенні були зайняті лише вісім місць із двадцятьох, і хоча робота стала ще важчою, ніж доти, якийсь неспокій, майже забобонний страх, заважав медсестрам-практиканткам нарікати, коли вони сідали вдвох почаювати. Усі вони стали, як правило, спокійнішими, приймаючи все як є. Вони припинили показувати одна одній руки, щоб порівняти обморожені місця.

Окрім того, була постійна й наскрізна тривога учениць через можливі помилки. Усі вони жили в острасі перед сестрою Марджорі Драммонд, її загрозливою сухою усмішкою