Ієн Макьюен - Спокута

тями, і сунув до рук пляшку вина. Тернер притулився ротом до шийки, перехилив пляшку і відпив. Хтось почув, як він ковтає.

— Що це в тебе?

— Овече молоко,— сказав Нетл.— Ще тепле. Візьми.

Почувся звук, ніби хтось щось одхаркував, і на руку Тернеру приземлилося щось літепле та драглисте.

— Ну ти козел.

Інший голос, грізніший, озвався:

— Стули пельку. Я заснути намагаюся.

Беззвучно рухаючись, Нетл намацав у підсумку свинячу ковбасу, розрізав її на три частини і передав шматок Тернеру разом зі скибкою хліба. Тернер розтягнувся на повний зріст на бетонній долівці, накинув шинель на голову, щоб не дати запаху м'яса проникнути назовні, а також приховати звук жування, і в тумані від власного дихання заходився їсти найкращу трапезу за все своє життя, а в щоку йому впиналися уламки цегли і пісок. Обличчя ще зберігало аромат запашного мила. Він вгризався в хліб, який на смак був наче армійський брезент, і рвав зубами та смоктав ковбасу. Коли їжа досягла шлунка, у в грудях і горлі розлилося тепло. Він блукає цими дорогами, здавалося йому, все життя. Заплющивши очі, він побачив рухливий асфальт і чоботи, які ступали в такт, зникаючи з поля зору. Навіть жуючи, він відчував, що на кілька секунд провалюється в сон. Він перейшов до іншого виміру, і тепер у нього під язиком затишно лежало зацукроване праліне, солодкість якого належало іншому світу. Він чув, як люди нарікають на те, що в льосі холодно, і був радий загорнутися в шинель, і відчував батьківську гордість, що не дав капралам дорогою поскидати свої.

У пошуках даху над головою зайшла ще одна група, освітивши сірниками льох,— це теж були солдати. Він відчував недружнє ставлення до них, і його дратував їхній акцент крайніх західних країв. Як і всі інші в льосі, він бажав, щоб вони виміталися геть. Проте вони знайшли собі місце десь у нього під ногами. Він уловив запах бренді, що його ще більше обурило. Вони гучно облаштовували собі постелі, а коли чийсь голос біля стіни крикнув «Ша, селюки», хтось із новачків посунув у цьому напрямку, і на мить здалося, що буде сутичка. Але темрява і втома сприяли миру.

Невдовзі тишу порушували тільки звуки рівного дихання і хропіння. Долівка під Тернером усе одно здавалося хиткою, а потім наче перейшла до ритму невпинного маршу, і знову він відчув, що надто змучився від вражень, і уява в нього занадто запалена, він занадто зморився, щоб заснути. Крізь тканину шинелі він намацав її листи. «Я на тебе чекатиму. Повертайся». Ці слова мали велике значення, але зараз не зворушували його. Усе просто: одна людина чекає на іншу — це як арифметична сума, в цьому немає місця емоціям. Очікування. Просто одна людина нічого не робить, час спливає, доки інша людина наближається. «Очікування» — важке слово. Тернер відчував, що воно тисне, як шинель. Усі чекали — і тут, у льосі, і там, на пляжі. Вона теж чекає, але що буде потім? Він намагався уявити голос, яким вона промовляла ці слова, але натомість почув лише свій, трохи уривчастий і заглушений ударами серця. Він не міг уявити навіть рис її обличчя. Примусив себе подумки перемкнутися на іншу ситуацію, яка має принести йому щастя. Але тонкощі його вже не цікавили, гострота була втрачена. Брайоні змінить свої свідчення, вона перепише минуле так, що винуватець стане невинним. Але чого вартує винуватість у ці дні? Це така дешевка. Усі винні, й ніхто не винен. Нікого не викупить зміна свідчень, бо не вистачить людей, не вистачить паперу і ручок, не вистачить терпіння і миру, щоб отримати заяви всіх свідків і зібрати всі факти. Свідки теж винні. Увесь день ми були свідками злочинів одне одного. Що, ти сьогодні нікого не вбив? Але скількох ти кинув умирати? Тут, у льосі, ми мовчатимемо про це. Ми приспимо це, Брайоні. Зацукрований мигдаль під язиком — смак її імені, яке здавалося настільки химерним, неподібним до всього іншого, що він питав себе, чи правильно запам'ятав. Як і ім'я Сесилії. Невже він завжди сприймав ці дивні імена як належне? Навіть на цих питаннях було важко зосередитися. У нього так багато незавершених справ тут, у Франції, що йому здавалося розумним відкласти від'їзд до Англії, хоча торби спаковані — його дивні важкі торби. Ніхто й не помітить, як він лишить їх тут і поїде собі. Невидимий багаж. Він має повернутися і забрати з дерева того хлопчика. Як колись. Він пішов туди, куди не пішов ніхто, і хлопці знайшлися під деревом, і він поніс на плечах П'єро, а поруч повів через парк Джексона. Такий тягар! Він любив Сесилію, любив близнюків, тішився успіху, і світанку, і надприродному сяйному туману. А як його прийняли! Тепер він звик до таких речей, стерто-буденних, звичних, але тоді, перш ніж душу охопили огрубіння і загальне заціпеніння, коли це було в новинку, та й усе було в новинку, він відчував це дуже гостро. Його зворушило, як Сесилія побігла жорствою, хоча дверцята поліційного автомобіля вже були відчинені, і сказала йому ті слова. О, як тебе тоді кохав, / Я чистим, смілим був[51]. Так, він повернеться туди, звідки почав, повернеться через усе, що подолав, через осушені похмурі болота, повз лютого сержанта на мосту, через розбомблені села, стрічками доріг, які тягнуться на милі й милі горбистих сільських угідь, і знову шукатиме ту стежку окрай села, ліворуч, навпроти взуттєвої крамниці, а за дві милі перелізе через огорожу з колючого дроту, і помандрує лісами і полями, щоб знайти нічліг на тій фермі братів, а новий день в зустріне в жовтому світанні, дивлячись, як хитається магнітна стрілка компаса, і поспішить через цю чарівну країну маленьких долин, і струмків, і бджолиних роїв до стежки, яка веде в садок, де стоїть сумний занедбаний будиночок біля залізниці. І росте оте дерево. Позбирає з землі клапті обгорілої смугастої тканини, обривки піжами, а потім принесе його, нещасного блідого хлопчика, і влаштує гідний похорон. Гарний малюк. Нехай винний ховає невинних, і нехай ніхто не змінює свідчень. А де тепер Мейс, який допоміг би рити могилу? Цей капрал, відчайдушний ведмідь Мейс. Тут стільки незавершених справ, і це ще одна причина, чому він не може піти. Він повинен знайти Мейса. Але спочатку треба знову подолати ті милі й повернутися на північ, у поля, де фермер зі