Теодор Драйзер - Титан, Теодор Драйзер

І вона взялася розхвалювати претензійне та порожнє мистецтво цього художника. Ковпервуд дивувався — не портрету Лейна Кросса і не його шаликам — а тому світу, в якому подобалося жити Стефані. Він усе ще не міг до кінця збагнути її. Не міг змусити зрозуміло пояснити всю історію її стосунків із Ґарднером Ноулзом, які, за її словами, обірвалися так раптово. З того часу як вона розповіла йому про все, сумніви не полишали його, бо Френк загалом не довіряв людям. Але Стефані була така мила, така легковажна, така непослідовна і суперечлива в своїх вчинках, що чоловік губився, не знаючи, що й думати. Вона була чарівна, як квітка, і невловима, як подих вітру. А з квіткою не станеш сперечатися, особливо якщо ти — естет за своєю природою. Часом Стефані дарувала йому блаженні хвилини, захоплення весняного оновлення, коли, припавши до нього з затуманеним поглядом, забувалася в обіймах Ковпервуда. Вона вміла так тонко, з такою артистичністю базікати про все — про пориви вітру, хмари, озеро, пил, що клубочився над дорогою, про контури будівлі, завитки диму. Вмостившись у нього на колінах, Стафані читала Френку довгі монологи з «Ромео та Джульєтти» або «Паоло та Франчески», з «Персня і книги» або «Переддень дня святої Агнеси» Кітса. Її коханець боявся втратити кохану — вона здавалася йому дикою трояндою або ожилим твором мистецтва. Її альбом завжди був сповнений нових ескізів. В її муфті або в легкій шалі, яку вона носила влітку, постійно можна було виявити якусь тільки-но виліплену статуетку. Невпевнено, сором’язливо, як дитина, вона показувала її Ковпервудові, й, якщо статуетка викликала похвалу, якщо вона йому подобалася, він отримував її в дарунок. Френк багато думав про Стефані, але не міг її розкусити.

Врешті цей стан непевності, в якому махляр тепер постійно перебував, і вічні підозри стали його злити та дратувати. Коли Стефані була з ним, вона підлизувалася та горнулася, але чоловік бачив, що і далеко від нього вона веселиться та радіє життю. Ковпервудові вперше доводилося допитуватися у своєї коханої, чи любить вона його. До цього часу він звик сам вислуховувати такі запитання від жінок.

Френк вважав, що його становище, багатство, блискучі можливості, що відкрилися перед ним, мають міцно-міцно прив’язати до нього будь-яку жінку, котра хоча б раз із ним зблизилася. Але Стефані була занадто молода і надто поетично налаштована, щоб цілком підпасти під чар грошей і гучного імені, а до того ж, мабуть, вона недостатньо сильно захопилася Ковпервудом. Юнка по-своєму любила його, але її новий приятель Форбс Герні також хвилював уяву. Цей високий, білявий хлопець із карими очима та меланхолійною посмішкою був дуже бідний. Він приїхав у Чикаґо з Південної Міннесоти з дещо неозначеним наміром присвятити себе чи то репортажу, чи поезії, чи драматургії. А поки що здобував свій хліб, працюючи агентом у меблевій компанії, — заняття, що давало йому можливість із третьої години пополудні бути вільним. Водночас він намагався, точніше — мріяв, зав’язати знайомства в світі чиказьких журналістів, і його «відкрив» Ґарднер Ноулз.

Стефані вперше зустріла Герні за лаштунками у «гарриківців». Вона уважно оглянула його довгасте обличчя в ореолі світлого хвилястого волосся, великий, гарно окреслений рот, прямий ніс, очі, обведені таємничою синявою, й їй здавалося, що вона читає в цьому обличчі якусь потаємну тугу та пристрасну жагу до життя. Якось Ґарднер Ноулз приніс переписану від руки поему цього юнака та прочитав її вголос всій компанії — Стефані, Етель Такерман, Лейнові Кроссу й Ірмі Отлі.

— Ось, послухайте, — казав Ґарднер Ноулз, витягуючи з кишені зошит.

У поемі описувався чарівний сад, залитий місячним світлом, і напоєна ароматом квітучих дерев таємнича заплава та примарні фігури, що танцюють під мелодійні переливи музики:

І флейти плач, і нарікання тамбурина

В мелодії злилися воєдино.

Стефані Плейто слухала, затамувавши подих. Ці вірші були їй до вподоби, вони чіпляли найчутливіші струни її душі. Акторка попросила дати їй поему та прочитала її всю від початку до кінця.

— По-моєму, це чарівно, — сказала вона.

З того дня Стефані постійно шукала зустрічі з Форбсом Герні. Навіщо? Вона й сама не знала. Це навіть не було кокетством. Вона просто тягнулася до нього, їй подобалося розмовляти з ним про сцену, про п’єси, в яких грала, про свої честолюбні задуми. Вона зробила з нього кілька зарисовок — точно так само, як малювала Ковпервуда й інших. Френк, гортаючи її альбом, виявив ескізи, на яких Форбс Герні був явно ідеалізований і представлений у найромантичнішому ореолі.

— Хто це? — зацікавився Ковпервуд.

— О... Це — один молодий поет, він часто буває в нашому театрі, Форбс Герні. Чарівний, еге ж? У нього таке бліде та мрійливе обличчя.

Френк із іронічною цікавістю розглядав рисунки. Очі його потемніли.

— Ще один представник почту Стефані, — зауважив він глузливо. — Бачу, що мені довелося долучитися до доволі багатолюдної процесії — Ґарднер Ноулз, Лейн Кросс, Блісс Бридж, Форбс Герні...

Стефані примхливо надула губки.

— Чому ти так кажеш, Френку! Блісс Бридж, Ґарднер Ноулз! Звісно, я товаришую з ними, я цього не приховую, але це й усе. Вони всі — дуже милі та гарні. Я впевнена, що тобі сподобався б Лейн Кросс. Він — така кумедна стара мавпа. А цей Форбс Герні просто заходить до нас іноді за лаштунки разом із іншими глядачами. Я майже не знайома з ним.

— Ну, безумовно, — похмуро промовив Ковпервуд. — Однак ти малюєш його портрети.

Цього разу махляр інстинктивно не повірив Стефані. Та, власне, він ніколи їй не вірив, жодному її слову. Але дуже вже захопився цим дівчиськом, і, можливо, саме тому, що вічно сумнівався в своїй коханці.

— Скажи мені правду, Стефані, — обережно, але наполегливо сказав він їй якось. — Ти знаєш, я не ревную до минулого. Але ми з тобою — настільки близькі, що не повинні нічого приховувати одне від одного. Але ж ти дещо приховала від мене, коли розповідала про Ноулза, чи не так? Скажи мені тепер правду, все, як є. Я чудово розумію, як це могло статися, і не надаю значення минулому. Для мене воно нічого не змінює, але хочу знати правду.

Він заскочив її зненацька —