Міша Селимович - Фортеця, Міша Селимович

схожа на неї. Можливо, мене дратувала б ця простота. Мабуть, Тиянина вразливість — це ознака (хоча й хвороблива) багатшої думки і глибших почуттів. Страждання й роздуми тлумлять безтурботний сміх.

Але не вірю, щоб Махмутова дружина не знала, що таке біль і роздуми. Очевидно, трапляються й такі люди, яких ні горе, ні роздумування не позбавляють бадьорості й простоти. Навіть роблять їх кращими. Не знаю, як вони цього досягають, а хотів би знати.

Я здивувався, що вона відверто запитала Тияну, чи в нас нічого не пропало. Коли Махмут сердитий, — а сердиться він через те, що вона не дає йому грошей на випивку, — тоді він навмисне візьме щось у знайомих, що-небудь, аби наробити сорому і собі, і їй, аби дозолити їй і змусити розв'язати хустину з грішми, яку вона носить за пазухою, бо він усе проциндрив би. Тияна відповіла, що в нас нічого не пропало, та й узяти нема чого. Махмутова дружина повірила чи вдала, що вірить, але після того вони обидві стали просто нерозлучними.

Якось вранці Тияна сказала, що піде до Махмутової дружини, побуде в неї годину-дві й ополудні повернеться, зготує обід.

Мене здивувало це й трохи зачепило. Бачиш, я вже не потрібний їй, і ні до чого моя обіцянка, що я ніколи не залишу її саму. Вона залишає мене. Віддаляється поволі. Але в мені все-таки переважила розумна думка, що так буде краще, вона розворушиться, це їй корисно, поговорить, розвіється, щось робитиме — і не буде думати про свої страхи та про смерть. Буде менше зачіпок для сварки.

А що ж мені робити? Я мріяв про волю, а тепер не знаю, куди дітися, що робити з тою волею. Іти до кав'ярні не хочеться, люди там розповідають завжди те саме, а я мовчу.

Тинятися вулицями, як прибитий? Було б смішно й нерозумно.

Піти на річку, втупити очі у воду — таке й на думку мені не спадало. Тому що зараз іде сніг, тому що не відчуваю потреби, тому що не маю від чого втікати. Я вже не спустошений, не знаю, який я, але не порожній і не занедбаний.

Я подумав про книги, у них відбивається не вся людина, а тільки найкраще в ній, вибрані хвилини її життя. З тою живою, але відсутньою людиною можеш розмовляти, можеш радіти, але їй не треба дякувати ні за що. Можеш сваритися з нею, а вона не має змоги тобі відповісти, крім того, що вже написала. Можеш хизуватися своїм розумом, кажучи їй дурниці, а вона терпляче слухатиме тебе. Можеш залишити її й піти до іншої, вона не розсердиться. А якщо ти повернешся, вона щиро зустріне тебе, щоб далі розмовляти з тобою.

Я не пішов на ту розмову до бібліотеки.

Мені згадався Мула Ібрагім, і я вирішив піти до нього — розпитаю, що відомо йому про Раміза, розповім, що в Шех-аги я нічого не домігся, поговоримо про всілякі буденні речі (вічних проблем зачіпати не будемо), бо сьогодні я не можу без людей, а він мені найближчий, який уже не є. Він допомагав мені, доки смів, бажав допомогти мені й тоді, коли не можна було, і не його вина в тому, що він не такий, яким би мені хотілося його бачити. За це я на нього не серджуся, тільки шкодую, що він не інший.

У конторі я застав Шех-агу Соча, який з Мулою Ібрагімом вів, як мені здалося, цікаву розмову.

Шех-ага махнув мені рукою, Мула Ібрагім і цього не зробив. Задуманий, він уважно слухав Шех-агу. А той лише на мить замовк, щоб кинути на мене погляд, трохи невдоволений з того, що я своєю присутністю втрутився в їхнє звірення, народжене з взаємної згоди, з особливого настрою, з певної потреби, а зараз треба було пристосовуватися ще до третього. Але, очевидно, за його чолом вишикувалося велике військо слів, і він мусив випустити їх на волю, надто вони були нетерплячі, а поки що він сказав дуже мало і тому говоритиме далі заради себе, а не заради Мули Ібрагіма чи мене. Йому потрібне лише розуміння або мовчання. У Мули Ібрагіма він знайде і те, й те. Я мовчатиму.

Людина прагне могутності, сказав він, дивлячись на Мулу Ібрагіма, який уважно слухав його. Тому що вона живе, рухається, стикається з іншими людьми. І їй хочеться щось залишити після себе, щось зробити, а не просто існувати, як дерево. І здається їй, що вона чогось досягла, що вона сильна й впливова, що може багато чого. Але настає мить, вона прозріває й бачить — не цими очима, а іншими, проникливішими, — бачить, що вона лише піщинка серед неозорої пустелі цього світу, дрібна й незначна, як мурашка в мурашнику. Чи мурахи прагнуть могутності? Чи бажають бути сильнішими й впливовішими від інших? Чи є в них свої турботи, муки, безсонні ночі, відчай? Не знаємо цього, і це байдуже нам, надто вже вони мізерні для нас. А в такому разі хіба не може існувати і хтось більший, ніж ми, для кого наші турботи й нещастя не мають ніякого значення? Ми не бачимо його, бо він не вкладається в нашу свідомість, ми відчуваємо його тільки тоді, коли в чомусь виявляється його воля. Мураха теж не бачить людини повністю, через свою величину людина для мурахи не існує, мураха побачить лише палець або галузку, яку ми поставимо на її шляху, відчує струс, якщо ми розкидаємо мурашник. А людина супроти всесвіту ще менша, ніж та мурашка. Та й чому повинна існувати лише людина, лише її спосіб думання? Світ існував до нас, існує незалежно від нас, існуватиме й без нас. Чи все зникне, якщо всі люди помруть? Ні. Усе залишиться — і те, що знаємо, і те, чого не знаємо, тільки нас не буде. Є багато таємниць, до яких ми не можемо підступитися, а тим більше збагнути їх. І, можливо, найбільша таємниця — це смерть; таємниця і жах. І коли ми не думаємо про неї, вона думає про нас. Перестріває зненацька в якомусь вузькому завулку — і знищує відразу все, що було. Даремно ми йшли цією земною дорогою, даремно надіялися, даремно сумували над втратами, даремно раділи з успіхів — усе надаремно. Смерть робить безглуздим і життя, і все, що в житті чинимо. А за тою жаскою межею — невідома темінь. Кінець бачиш, але нічого не знаєш про нього. Примиритися