Мария Михайловна Романовская - Загнуздані хмари (бібліотека пригод та наукової фантастики), Мария Михайловна Романовская

А видно залізні крила. Хороші залізні крила високо над землею збудували інженери… Тепер у надра гори, повні скарбів незліченних, вріжуться машини. Гинуть Чорні піски, ой, буде багатий край!..

— Красивий міраж, — сказав недбало Гордій Семенович. — І зовсім як море! Це подвійний відбиток міражу. А й справді, це зовсім не той варіант проекту. Там були чотирилопатеві колеса по вертикалі. Тут трилопатеві на трикутній рамі.

— Я знаю… О, я-то знаю, що це за проект! — скрикнув Анатолій Сергійович і схопив за руку товариша. — Слухай, поїдьмо! Ми накинемо невеликого гака. Не можна ж лишитись байдужим.

— Ти збожеволів, — сказав Гордій. — А пуск ВВЕС? Почекай, не гарячкуй!

Анатолій Сергійович труснув головою. Далеке марево у струмчастім тремтінні гарячого повітря поволі блідло. І раптом зникло, розтануло в повітрі.

— Ходімо! — зітхнувши, сказав Катинський. — Це новина! Але невже людина може бути такою підлою? Як ти можеш не обурюватись?

— Ех, — погладив друга по плечі Гордій. — Треба мати витримку, тоді ми і знайдемо спосіб викоренити цю підлоту… як знайшли і коротший шлях через ці бархани, — додав він замислено.

— Стривай, — відповів Катинський. — Я згадав. Певно, ти йшов колись… давно цим самим шляхом?

— Так, — відповів Гордій Семенович і крикнув: — По машинах, товариші!

Тверда рука міцно взялася за руль. Машини рушили. Пустеля виставляла назустріч ще сотні нових бар'єрів..

 

ЩОДЕННИК «ЕОЛИХИ»

 

3 квітня.

Я вирішила знову писати свій щоденник. Тільки вже тепер він правдиво розповідатиме про моє життя! Кажу «тепер», бо я вже не раз робила спроби писати щоденник, але покинула. Мені-бо самій страшенно не подобалось написане.

Сказати правду — я тоді в ньому брехала. Не тому, що я люблю брехню, о ні, а просто так склалося. Живучи в тьоті Нати, я виливала в щоденнику всі гіркоти свого життя, такого самітного, такого невдалого. А Надя нишком почитувала мій щоденник. Потім показала тьоті Наті… Я ж там писала всякі жахливі речі, писала, що навколо мене чужі, що я не люблю тьоті Нати і ніколи вона не буде мені рідною.

Що тоді було!.. Знялася буря. Всі так і вчепились у мене. І хоч мені не признавалися, що за причина цьому, та я знала, я зрозуміла, що хтось нахабно прочитав мій щоденник.

Адже липкі сліди залишились на його сторінках, а хто ж, як не Надя, завжди неохайно смокче цукерки!?

І тоді я, щоб урятуватись, другого дня написала іншу, брехливу сторінку щоденника. Мені соромно згадати, але я злякалась. Я злякалась, що до мене будуть ставитися ще гірше, що мене не будуть пускати в палац. Тьотя Ната так і загрожувала. А то ж була моя єдина розрада! І от я, щоб урятуватись, написала сторінку про те, що, мовляв, тільки тепер я зрозуміла, яка тьотя Ната прекрасна людина. Що я просто не вміла її оцінити… що я її люблю, дуже люблю… І далі в такому ж тоні.

Не знаю, чи повірили цьому мої читачі, а тільки мені стало дуже гидко. І и порвала незабаром той щоденник. Отак розірвала надвоє і кинула в піч.

… Я забалакалась, а тим часом хотіла сказати зовсім не про тс, я хотіла довірити своєму щоденникові деякі думки про слово «мужність».

Якось у нас з дядею Толею була про це розмова.

І я тепер розумію, що є різна мужність…

Вона — не тільки на полі бою, коли треба кинутись, наприклад, до ворожого танка, щоб влучним вибухом гранати вибити його із строю.

Вона — не тільки в геройських подвигах, таких блискучих, про які ми часто мріємо.

І не тільки в тому, щоб сміливо стрибнути на парашуті чи на стрибуні. Ялиночка обіцяє мене цього навчити, і я стрибну, слово честі, стрибну! Я зовсім не вихваляюся, мій друже щоденнику, я просто знаю, що це я можу зробити. Хай буде страшно, заплющу очі і стрибну!

А от є речі, які мені зробити важче… Далеко важче.

Є така собі ніби «сіренька» мужність. Наприклад, щодня систематично робити напади на… себе саму, воювати з собою уперто, не здаючись, з усякими своїми поганими звичками.

Скільки такої мужності, скільки витримки було в того червоноармійця, не на полі бою, ні! А тоді, коли він щодня, щогодини вивчав конструкцію танка.

От дядя Толя дуже серйозно розмовляв зо мною про мою «розхристаність». Він каже, що я наче вітер у чистому вигляді, який міняє свою швидкість кілька разів навіть на хвилину… (У дяді Толі все на світі зв'язане з вітром!)

— Ну, і нащо, — каже дядя Толя, — придатна така сила? Хіба тільки, щоб ганяти піщані хвилі чи ламати гілки на деревах? Інша річ «дисциплінована» енергія цього ж самого вітру, вирівняна в ритмічний рух колеса генератора.

Так і я… Я ж повинна вирости корисним для батьківщини працівником! Певно, я буду вітротехніком. А чи вийде щось із мене путнє, коли я буду такою розхристаною? Хіба такі бувають більшовики? Більшовик — це людина великої витримки і суворої дисципліни.

Дядя Толя каже, що сам був подібний до мене. І йому ніби нелегко було себе виховати. А все ж таки самоуком, з кількох класів технічної школи, довчився до інженера, видатного вченого. А